Главная страница
Навигация по странице:

  • 2. Проблеми та завдання регіональної економіки розміщення продуктивних сил. Характеристика методів, що використовуються для обґрунтування розміщення виробництва.

  • Методи, застосовувані до обґрунтування розміщення виробництва

  • Закономірність економічно ефективного розміщення продуктивних сил

  • 4. Закономірності розміщення продуктивних сил

  • Сталий розвиток виробництва

  • Забезпечення достатньої національної безпеки країни

  • Глобалізація і регіоналізація

  • Принципи розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів

  • 6. Природні фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів Природно-географічні фактори

  • 7. Соціально-демографічні фактори розміщення продуктивних сил

  • 8. Економічні та технічні фактори розміщення продуктивних сил

  • 11. Територіальний поділ праці: його роль у формуванні економіки регіонів

  • 12. Фактори регіонального розвитку. Типологія економічних регіонів.

  • 13. Диференціація регіонів за рівнем соціально- економічного розвитку. Депресивні території України

  • Власне районування - процес поділу території на відносно цілісні частини - райони, мережа яких є результатом цього процесу.

  • 16. Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики.

  • Завдання державної регіональної політики

  • 17. Загальна характеристика механізму реалізації регіональної економічної політики

  • Региональная економика. 1 Предмет, мета, основні поняття курсу Регіональна економіка, та його зв'язок з іншими дисциплінами



    Скачать 56.27 Kb.
    Название1 Предмет, мета, основні поняття курсу Регіональна економіка, та його зв'язок з іншими дисциплінами
    АнкорРегиональная економика.docx
    Дата05.05.2017
    Размер56.27 Kb.
    Формат файлаdocx
    Имя файлаРегиональная економика.docx
    ТипДокументы
    #8084

    1)Предмет, мета, основні поняття курсу Регіональна економіка, та його зв'язок з іншими дисциплінами.

    Регіональна економіка — це галузь економічної науки, яка вивчає сукупність економічних і соціальних факторів та явищ, що зумовлюють формування і розвиток продуктивних сил та соціальних процесів у регіональній системі країни й кожному регіоні. Предмет регіональної економіки — елементи і механізми внутрішньої структури економіки окремих регіонів, економічні зв'язки з іншими регіонами (це вдосконалене відповідно до сучасних вимог визначення регіональної економіки М.М. Некрасова) [42]. Це визначення збігається з предметом дослідження регіонознавства.

    Мета — комплексне вивчення об'єктивних і суб'єктивних законів та закономірностей формування економічного простору і розробка конструктивних практичних рішень з подолання його диспропорції і недоліків розвитку.

    Об'єкт дослідження - суспільство та його складові: регіональне господарство, населення регіонів світу, територіальні соціальні структури, господарські зв'язки країн світу, міжнародний поділ праці.

    Предметом дослідження регіональної економіки є:

    — економіка окремого регіону;

    — економічні зв'язки між регіонами;

    — регіональні системи (у т. ч. національна економіка як сукупність взаємодіючих регіонів);

    — розміщення продуктивних сил (процес стихійного і цілеспрямованого розподілу по території об'єктів і явищ);

    — регіональні аспекти економічного життя, пов'язані з виробництвом, трудовою діяльністю, рівнем життя населення та ін. [11,62—63].

    Отже, регіональна економіка досліджує просторову організацію економіки (господарства), її галузеві аспекти розвитку і розміщення, господарство регіонів, соціальні та екологічні аспекти економічного розвитку та ін.

    Об’єктом дослідження є продуктивні сили, предметом їх просторове розміщення.

    Регіональна економіка найтісніше пов'язана з блоком економічних наук — загальною економічною теорією, політекономією, макро- і мікроекономікою, геоекономікою і геополітикою, міжнародною економікою, науками про фінанси, податки тощо. Простежуються тісні зв'язки регіональної економіки з статистикою звичайною (наука про показники) і математичною (наука про математичну обробку статистичних даних), науками про управління і менеджмент, інформатикою. Надзвичайно важливим є зв'язок регіональної економіки з математикою (за прийнятою класифікацією остання — наука природнича), особливо використання економетричних, економіко-статистичних методів, методів теорії ймовірності та ін.

    2. Проблеми та завдання регіональної економіки розміщення продуктивних сил. Характеристика методів, що використовуються для обґрунтування розміщення виробництва.

    У межах України спостерігається значна територіальна диференціація просторового розподілу населення і засобів виробництва, який робить актуальною проблему раціоналізації розміщення виробництва. Так, нині суспільство витрачає величезні кошти на транспортування сировини, палива й готової продукції внаслідок територіальної віддаленості елементів виробництва (а ця тенденція є дуже чіткою). Для того, щоб удосконалити розміщення виробництва, необхідно здійснити комплекс противитратних заходів, зокрема зменшити транспортні витрати. Значну роль у цьому відіграє і раціоналізація розміщення продуктивних сил з огляду на екологічну обґрунтованість розміщення нового виробництва, оптимізацію міжгалузевих зв'язків тощо.

    Теорія розміщення продуктивних сил вимагає всебічного врахування інтересів як суспільства у цілому, так і його членів, зокрема збереження навколишнього природного середовища та природних ресурсів.

    Завдання:

    -розширення та поглиблення змісту регіональних досліджень, вивчення й осмислення нових процесів і явищ,

    -розвиток та вдосконалення методології регіональних досліджень, розробка наукових основ оптимальної трансформації структури соц.-ек систем регіонів, їх інфрастурктурних складових;

    -вивчення процесів, що впливають на економіку регіонів,

    -дослідження проблеми більш широкого і повного залучення національних і світових ресурсів для розвитку госп-ва регіону;

    -вдосконалення фінансово-економчних основ місцевого самоврядування;

    -вивчення соц.-ек умов і факторів відтворення в регіонах;

    -дослідження рівня спеціалізації, інтеграції і проблем комплексного розвитку регіонів і їх ек зв'язків;

    -аналіз ек ефективності функціонування регіональних соц.-ек систем,прогнозування їх розвитку.

    Методи, застосовувані до обґрунтування розміщення виробництва, створені на межі економічних, географічних і математичних наук. Вони обіймають: аналіз статистичних матеріалів, картографічний метод, методи техніко-еко-номічних розрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, метод економіко-математично-го моделювання тощо.

    Аналіз статистичних матеріалів дозволяє вивчати просторово-економічні об'єкти та явища у їхньому взаємозв'язку й динаміці.

    Економіко-географічне картографування дає можливість не лише наочно подати локалізацію окремих об'єктів, але й розрахувати ефективність розміщення. Картографічний аналіз території виявляє нові можливості, закономірності. Для обґрунтування розміщення виробництва застосовуються спеціальні карти (щільності населення, топографічні, ґрунтів, транспорту, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основі складаються ще більш спеціалізовані карти, як-от карта зон економічного тяжіння міст, карти ТПК тощо.

    Розрахунки економічної ефективності — це сполучення кількох методів. Річ у тім, що методика розміщення виробництва скерована на досягнення якомога вищої ефективності виробництва. Водночас ефективність поділяється на загальну і порівняльну ефективність витрат. Показники ефективності такі: питомі капіталовкладення, пра-цемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати.

    Районне планування — це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону, а не окремого підприємства. Він у свою чергу використовує методи математичного моделювання, картографічний тощо, являючи собою метод аналізу території.

    З успіхом використовується метод економіко-матема-тичного моделювання, зокрема для моделювання економічного простору. В його основі — системний підхід. За його допомогою треба розв'язати такі загальні завдання: показати, як характер просторової організації компонентів, особливостей їхнього функціонування формує цілісні територіальні утворення — соціально-економічні комплекси. Будується економіко-математична модель, яка, до певної міри, відповідає оригіналу. Результати, одержані під час вивчення моделі, переносяться на реальний план.

    Для моделювання використовуються математичні методи, сутність яких полягає у формалізації просторового об'єкта або процесу з одночасним обмеженням низки другорядних — щодо мети дослідження — факторів. Методи моделювання почали ширитись при створенні теорії просторової економіки, біля витоків котрої стояли І. Тюнен, А. Вебер, В. Кристалер, А. Леш. Тепер методи просторового моделювання успішно поєднуються з використанням ЕОМ. Одним з прикладів лінійного програмування є так звана транспортна задача, яку економісти застосовують у своїх розрахунках.

    3. Закономірності розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів: соціальної спрямованості у розвитку регіонів,розміщення продуктивних сил; економічно ефективного розміщення продуктивних сил; територіального поділу праці; планомірності і керованості.

    Розміщенню продуктивних сил притаманні певні закономірності, які значною мірою впливають на розвиток галузей народного господарства, обсяги виробництва, географічне їх розміщення, ефективне використання природно-ресурсного потенціалу і, особливо, залучення до суспільно корисної праці наявного трудового ресурсного потенціалу з метою ліквідації безробіття і зростання добробуту населення.

    Розглянемо основні закономірності розміщення продуктивних сил.

    Закономірність соціальної спрямованості розвитку продуктивних сил

    Базується на виробничих відносинах рівня розвитку продуктивних сил і оптимального задоволення потреб людини. В Конституції, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1993 р., Україна проголошена соціальною державою (ст. 1). У Конституції задекларовано, що людина визнається найвищою соціальною цінністю суспільства Особливо наголошено на тому, що держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (ст. 3), тим самим підпорядковує розвиток і розміщення продуктивних сил інтересам і потребам людини. Отже, дія закономірності соціального спрямування економічного розвитку і розміщення продуктивних сил в українському суспільстві дістала найвище правове оформлення і конституційне закріплення. Ця закономірність реалізується через урахування інтересів щодо все більш повного задоволення особистих і суспільних потреб людей, підвищення рівня соціально-економічного розвитку території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та забезпечення конституційних прав усіх громадян: права на гідне життя, соціальний захист, безоплатну освіту та медичне обслуговування, право на працю та її адекватну винагороду, право на вільний вибір місця проживання і сфери прикладання праці. Соціальна спрямованість розміщення продуктивних сил вимагає інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості, створення сприятливих умов праці, внутрішнього виробничого і зовнішнього природного середовища, забезпечення зниження техногенного і антропогенного навантаження на території, формування раціональної системи розселення, збільшення місткості регіональних ринків праці, товарів і капіталу.

    Планомірність і керованість як закономірність розміщення і розвитку продуктивних силвідображає вимоги і дію закону планомірного розвитку, закону економії часу, закону усуспільнення праці, закону концентрації виробництва та ін. Процес усуспільнення праці і виробництва на певному історичному етапі суспільства неминуче породжує планомірність як форму економічного розвитку. Поява великих заводів і фабрик, посилення між ними зв'язків і взаємозалежності, що є наслідком поглиблення суспільного поділу праці, вимагають узгодженості дій не тільки між окремими ланками підприємства, а й у межах окремих територій, а згодом країн. Планомірність, як відомо, дають уже трести.

    Закономірність територіального поділу праці


    Знаходить своє відображення в процесі спеціалізації територій на виробництві певних видів продукції послуг на основі розвинутої міжрегіональної кооперації. У результаті територіального поділу праці в господарствах формується така територіально-галузева структура, яка найбільш повно відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Територіальний поділ витрат веде до підвищення ефективності господарювання.

    Процес територіального поділу праці характеризується розвитком на кожній території тих галузей, для яких склались найбільш вигідні природно-ресурсні та соціально-економічні передумови. У результаті чого розвивається ефективна і раціональна територіальна спеціалізація з відповідними допоміжними і обслуговуючими галузями, формується господарський комплекс з внутрішньою структурою і міжрегіональними зв'язками.

    внаслідок територіальної віддаленості між окремими елементами Закономірність економічно ефективного розміщення продуктивних силвипливає із закону економії суспільної праці, який регулює витрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку сировини, виробництва і споживання продукції. У масштабах України роль цієї закономірності для розміщення продуктивних сил є важливою, оскільки надто значною є територіальна диференціація в розміщенні природних ресурсів і населення. Сучасне виробництво характеризується великими витратами на транспортування сировини, палива, готової продукції виробництва.

    4. Закономірності розміщення продуктивних сил

    Закономірність комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил


    Ця закономірність випливає із законів суспільного поділу праці та інтеграційних процесів. Комплексний розвиток і ефективна спеціалізація відповідають найважливішій вимозі господарювання - досягненню в інтересах суспільства найкращих результатів при мінімальних затратах. Поєднання і взаємозв'язаний розвиток галузей на певній території дає народногосподарську економію за рахунок скорочення витрат на перевезення сировини і готової продукції за рахунок спільного використання виробничої і соціальної інфраструктури.

    Сталий розвиток виробництва як одна з закономірностей розміщення продуктивних сил зумовлюється вимогами сукупності економічних законів, у тому числі закону відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, закону економії часу, законів нагромадження і народонаселення та ін. Вона визначає стратегічний напрям досягнення збалансованості економічної, соціальної та екологічної складових світової, національної та регіональної господарських систем. 

    Забезпечення достатньої національної безпеки країни як одна з закономірностей розміщення і розвитку продуктивних сил обумовлюється вимогами низки економічних законів, що діють в перехідній економіці України. До них належить закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, закон суспільного, зокрема територіального, поділу праці, закон народонаселення тощо. При цьому до загального поняття національної безпеки як невід'ємні складові включаються економічна, соціальна, демографічна, продовольча, енергетична, науково-технічна, інформаційна, оборонна безпека, які, у свою чергу, є багатокомпонентними.

    Глобалізація і регіоналізація як закономірність розміщення і розвитку продуктивних сил та регіональної економіки.Сучасний етап розвитку економіки характеризується наявністю двох протилежних процесів — глобалізації економіки та її регіоналізації. Глобалізація економіки проявляється через світовий ринок, який стирає межі між країнами, а регіоналізація (особливо у межах національних господарських комплексів) розвивається завдяки децентралізації господарювання як особливого типу територіального управління економічними відносинами. На наднаціональному рівні регіоналізація спрямовується як на захист інтересів певного регіону від руйнівної дії глобальних процесів, так і на здійснення глобальних інтересів.

    5. Принципи розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів

    Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, якими керуються при вирішенні питань просторового розподілу підприємств і галузей, такі:

    наближення виробництва до джерел сировини, палива, споживачів;

    охорона навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів і впровадження ресурсозберігаючих технологій;

    забезпечення здорових гігієнічних умов життя і праці населення; f обмеження надмірної концентрації промисловості в містах; — вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей;

    зміцнення обороноздатності країни;

    урахування інтересів економічної інтеграції в європейський і світовий простір.

    Принципи розміщення в різних країнах можуть бути подібними й відмінними. Важливість кожного принципу визначається стратегією і завданнями, конкретизованими у відповідній концепції. Наприклад, на сучасному етапі розміщення продуктивних сил в Україні пріоритетними можуть бути соціально спрямовані принципи, ті, що сприятимуть розв'язуванню соціальних проблем.

    До принципів РПС відносяться свідома економічна політика, направлена на здійснення пізнаних закономірностей. Найважливіші принципи:

    - принцип раціонального розміщення виробництва;

    - принцип оптимальності розміщення виробництва;

    - принцип збалансованості і пропорційності;

    - принцип комплексного розміщення виробництва;

    - принцип розміщення підприємств, згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва;

    - принцип урахування міжнародного територіального поділу праці;

    - принцип збереження економічної рівноваги;

    - принцип обмеженого централізму.

    6. Природні фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів

    Природно-географічні фактори включають рельєф, клімат, мінеральні, водні, лісові, рекреаційні ресурси та їх економічну оцінку. Для раціонального розміщення продуктивних сил необхідно визначити наявність тих чи інших ресурсів і потреби в них суспільного виробництва, охарактеризувати рельєф з точки зору його сприятливості для ведення будівництва і можливості використання земель для сільського господарства, кліматичні умови для спеціалізації рослинництва, мінеральні, водні й лісові ресурси, для промислового виробництва тощо. Сучасне використання природних ресурсів України є надмірно інтенсивним. Тому у перспективі необхідно забезпечити радикальні заходи щодо їх раціонального використання і збереження природного середовища.

    – природні – якісну і кількісну характеристики родовищ корисних копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних ресурсів, природно-кліматичні й природно-транспортні умови;

    7. Соціально-демографічні фактори розміщення продуктивних сил

    Демографічні фактори

    Це чисельність населення і його розміщення, кількісна і якісна оцінка трудових ресурсів у розрізі регіонів і областей. Нерівномірність розселення населення викликає потребу розміщення промисловості відносно споживача готової продукції, а також оцінки мобільності населення для прогнозування його можливої міграції з огляду перспективи розвитку економічних регіонів. При наявності великих промислових центрів ефективне використання трудових ресурсів потребує розміщення виробництва у невеликих і середніх містах, обмеження нового будівництва у великих. Демографічні фактори великою мірою впливають на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості (приладобудування, інструментальної, радіотехнічної, електронної, електротехнічної галузей тощо). Необхідно зазначити, що ці виробництва можуть успішно розвиватися за умови наявності висококваліфікованих працівників і значних інвестицій в науково-дослідну базу. Сьогодні, як правило, виробництва, що залежать від фактора наукомісткості, розміщуються в центрах науки і освіти (Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку, Львові). Вплив цього фактора на розміщення виробництва визначається кількістю затраченої праці на виробництво одиниці продукції, кількістю робітників (робочого часу), потрібних для виробництва певної (необхідної) кількості продукції, кількістю продукції, необхідної з розрахунку на одного працівника.

    Соціальні фактори мають винятково велике значення в розміщенні виробництва. Вони повинні забезпечити подолання соціально-економічних відмінностей між селом і містом, промисловістю і сільським господарством, раціональну зайнятість населення, охорону природи, поліпшення умов праці і життя людей, розвиток освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства, сфери послуг.

    8. Економічні та технічні фактори розміщення продуктивних сил

    Техніко-економічні фактори

    Сюди зараховують науково-технічний прогрес, транспортні умови, форми суспільної організації виробництва. Головним і вирішальним фактором виступає науково-технічний прогрес, який істотно впливає на розміщення підприємств і галузей у результаті наукових досягнень та корінних змін у технологіях промислового та сільськогосподарського виробництва. Прискорення його впровадження послаблює вплив природно-географічних і демографічних факторів, оскільки він знижує матеріало- і трудозатрати, фондо- і капіталомісткість, сприяє прискореному розвитку продуктивних сил економічних районів, стимулює комплексне використання природно-ресурсного потенціалу. Особливо науково-технічний прогрес важливу роль відіграє у розміщенні виробництва хімічної галузі, яка значно розширює можливості задоволення потреб підприємств у сировині та основних матеріалах, створює можливість економити натуральні види сировини, утилізувати відходи у різних галузях (гірничодобувній, деревообробній, сільськогосподарській, харчовій та інших) та активно впливати на поліпшення охорони навколишнього середовища.

    9. Фактори сталого розвитку продуктивних сил

    Фактори сталого розвитку.

    Основними факторами, які сприяють сталому розвитку продуктивних сил повинні бути перш за все геополітичні, сировинні, паливно-енергетичні, водні, соціально-політичні, транспортні, ринкової кон’юнктури розвитку продуктивних сил (ПС), трудоресурсні, екологічні та інші.

    Геополітичні фактористалого розвитку охоплюють географічне положення території, перевагу вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства, інтеграцію в світовий економічний простір.

    Дія геополітичних факторів забезпечує спеціалізацію та інтеграцію країни в світовий економічний простір і участь у міжнародному поділу праці на основі різних форм зовнішньоекономічної діяльності.

    Визначальна роль відводиться раціональному використанню власного природно-ресурсного потенціалу, напряму внутрішньої і зовнішньої політики, торгівельному, науково-технічному обміну з іншими країнами світу.

    Сировинний фактору більшості галузей народного господарства затрати на сировину і матеріали складають більше 50%, такі галузі мають назву високоматеріаломісткі (чорна металургія, цукрова промисловість). Такі галузі мають чітко виражену сировинну орієнтацію. Підприємства цих галузей повинні розміщуватися в районах видобутку сировини, виплавки металів, заготовки лісу чи сільськогосподарської сировини, тобто в місцях локалізації сировинних ресурсів (металургія і машинобудування Донбасу і Придніпров’я).

    Паливно-енергетичний факторсталого розвитку продуктивних сил має важливе значення в їх розміщенні. В технологічних процесах різних галузей виробництва спостерігається різна питома вага паливно-енергетичних витрат та виготовлення одиниці продукції.

    До енергомістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан), виробництво синтетичного каучуку та ін. Ці галузі орієнтуються на регіони масового виробництва електроенергії. Наприклад, виробництво титану, алюмінію зосереджено у Придніпров’ї (Запоріжжя).

    До галузей які поглинають багато тепла в процесі виготовлення продукції відносять виробництво цементу, скла, целюлози, виплавка нікелю та ін. Більшість виробництв цих галузей розміщуються поблизу паливних баз або в центрах споживачів продукції. Такі галузі розміщуються поблизу теплових електростанцій (ТЕС).

    Водний фактор. Будь яке виробництво незалежно від галузі споживає ту чи іншу кількість прісної води, яка може використовуватись на технологічні, технічні потреби та споживання як піттєва вода. відсутність або обмеження водних ресурсів у регіоні може бути серйозною перепоною для розміщення окремих галузей, які є водомісткими. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві.

    Соціально-політичний факторосновується на тому, що всі негативні моменти, які створені в країні, полягають у втраті виробничого потенціалу, скороченні обсягів виробництва, в безробітті та низькому життєвому рівні населення. За роки незалежності політичний стан в основному нестабільний і це відбилося на соціально-економічній стабільності країни.

    Транспортний факторсталого розвитку продуктивних сил є одним з найбільш впливових при розміщенні виробництва. В залежності від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживачів. Інтенсивність його впливу залежить від витрат сировини і палива на одиницю виробленої продукції та способу транспортування. Дешеві вантажі і матеріаломісткі: пісок, гравій, щебінь, руди чорних і кольорових металів та ін. перевозити на великі відстані невигідно, так як транспортні витрати можуть перевищувати вартість продукції. Тут, як правило вартість транспортних перевезень становить 25% і більше, тоді як вартість дорогих вантажів (цукор, бавовник, вовна, машини та ін.) у витратах на одиницю продукції не перевищує 3-5%.

    Фактор ринкової кон’юнктури розвитку продуктивних сил (ПС).Кон’юнктура ринку складається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями, послугами і потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є ріст попиту на вироблену продукцію і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення виробництва. Фактори ринкової кон’юнктури визначає рух цін, цінних паперів, конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили, розміри виробництва тощо. Кон’юнктура залежить від місткості ринку, яка у свою чергу, визначається обсягом виробництва, його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення. Ринкова кон’юнктура складається під впливом двох факторів: науково-технічного прогресу і попитом на ринку. Застосування прогресивних технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, а попит на ринку сприяє збільшенню грошових надходжень.

    Трудоресурсний фактор залежить від чисельності працездатного населення як в країні, так і в кожному регіоні і він пов'язаний з демографічною ситуацією. Аналізуючи демографічний фактор, як передумову розміщення і розвиток продуктивних сил, слід брати до уваги, що населення є не лише виробником матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Населення у своїй сукупності формує і ринок праці, і споживчий ринок.

    Треба визначити, що в процесі розвитку науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням науково місткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактору зростає. Однак індикатором трудомісткості служить показник частки заробітної плати у собівартості виробленої продукції. На питому вагу заробітної плати у собівартості продукції також впливає вартість сировини, рівень механізації виробничих процесів, цінова політика країни, різноманітні регіональні доплати до зарплати тощо.

    Екологічний фактор. На сучасному етапі соціально-економічного розвитку більшість економістів, екологів та представників інших галузей науки, які досліджують проблеми екології та природокористування, відійшли від думки про те, що вирішення екологічних проблем знаходиться лише у площині нарощування потенціалу очисних споруд природоохоронної техніки. Ними визнана пряма залежність між ефективністю економіки та станом навколишнього середовища. Така залежність існує і між структурою економіки та її ефективністю, з одного боку, і проблемами природокористування та екології – з другого. Визначення такого взаємозв’язку відбулося у ІІ половині ХХ ст., що пов’язане з глобальними кількісними і якісними зрушеннями в структурі виробництва, процесом суспільного відтворення в цілому, коли докорінні перетворення охопили усі стадії відтворення: виробництво, розподіл, обмін, споживання.

    10. Вплив природних передумов на територіальну організацію виробництва. Значення природно-ресурсного потенціалу у розвитку і розміщенні продуктивних сил.

    11. Територіальний поділ праці: його роль у формуванні економіки регіонів

    Територіальний поділ праці- це об'єктивний процес розвитку економіки регіонів, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями (районами, країнами). Процес територіального поділу праці проходить на основі розвитку спеціалізації господарських регіонів і взаємозв'язків між ними через обмін. Різні економічні регіони стають все більш взаємопов'язаними і взаємозалежними в процесі розвитку їх господарства, коли усуспільнення виробництва досягає такого високого рівня розвитку, що окремі з них виступають як спеціалізовані частини господарства всієї країни. Однак господарська спеціалізація і товарний обмін виконують у територіальному поділі праці різні і протилежні функції. Господарська спеціалізація диференціює господарство регіонів країни на виробництві певних видів якісно різної продукції і перетворює їх на взаємозалежні. Товарний обмін об'єднує (інтегрує) ці регіони як взаємопов'язані частини єдиного цілого.

    Отже, територіальний поділ праці - це категорія, яка є основною при аналізі господарських поєднань у масштабі країни, а також в об'єднаннях країн, які мають різний характер господарської діяльності. Вона допомагає пізнати за допомогою системного аналізу цілісні складні суспільно-територіальні системи в процесі їх розвитку і взаємозв'язку. Чим глибший рівень поділу праці між окремими районами, галузями, містами, тим вищий рівень розвитку економіки країни.

    Територіальний поділ праці формується лише за умови розвитку взаємозв'язків місцевостей з різною спеціалізацією господарства на основі розвиненого обміну. Рушійними силами цього процесу є рівень розвитку науково-технічного прогресу, спеціалізація діяльності людей у певних економічних регіонах, економічний ефект виробництва. Однак головним рушієм розвитку територіального поділу праці в сучасних умовах вважається економічна ефективність його розвитку.

    Саушкін розрізняв шість видів територіального поділу праці.

    1.Генеральний (міжнародний) територіальний поділ праці між країнами і великими економічними районами (макрорайонами). Наприклад, між Російського Федерацією і Україною щодо експорту в останню нафти і газу, між Україною і Туркменистаном щодо експорту з України продукції машинобудування і зерна та імпорту газу, між Донецьким і Прикарпатським районами України.

    2.Територіальний поділ праці між окремими центрами (промисловими вузлами, агломераціями, великими містами), які виступають опорним каркасом територіальної структури виробництва країни. Так, у Київській агломерації на авіабудівних підприємствах виготовляють окремі запасні частини до двигунів літаків цивільної авіації, які потім використовують на харківському авіазаводі при складанні готової продукції.

    3.Територіальний поділ праці навколо одного головного економічного центру (міста, великого машинобудівного заводу). При цьому економічний центр виступає своєрідним ядром, до якого тяжіють всі суміжні форми зосередження людської діяльності, утворюючи "поле тяжіння". Такий центр забезпечує всі міста периферії необхідним обслуговуванням основного технологічного процесу (послугами з розробки наукових інновацій, маркетингу, менеджменту, банкінгу, ряду інших комерційних послуг), який у свою чергу відбувається в малих і середніх містах "поля тяжіння" де знаходяться промислові підприємства різного рангу й технологічного укладу.

    4. Постадійний територіальний поділ праці, коли стадії єдиного виробничого процесу територіально розмежовані і знаходяться в різних пунктах, або місцевостях: наприклад вилов риби - первинна обробка риби - рибоконсервне виробництво; заготівля деревини - лісопиляння - деревообробка - виробництво меблів.

    5. Фазовий територіальний поділ праці, який полягає в тому, що одна й та сама продукція надходить у центр або район протягом року з різних місць за фазовим (сезонним) графіком. Так, за фазовим графіком постачаються овочі, фрукти, свіжа городина протягом року.

    6. Епізодичний територіальний поділ праці, коли країни вирішили обмінюватись певними товарами з економічних чи політичних міркувань, хоча це може не відповідати традиціям.

    12. Фактори регіонального розвитку. Типологія економічних регіонів.

    Політика економічного розвитку області базується на врахуванні комплексу об’єктивних факторів сприятливого та лімітую чого характеру. До числа перших слід віднести такі фактори:

    - географічний – вигідне географічне положення (область є воротами України в Західну Європу) створює їй певні переваги для прискорення інтеграції в європейські структури;

    - історичний – своєрідність краю, де збереглась висока культура господарювання, традиції і навики місцевого населення, що в поєднанні з близькістю країн західної Європи створює передумови для швидкої адаптації населення до ринкових умов господарювання;

    - економічний – досягнуті позитивні структурні зрушення служать вагомою передумовою для поступового економічного зростання;

    - транспортний – розвинута мережа автомобільних доріг на залізниць з врахуванням зручного географічного положення може принести реальну вигоду області;

    - природний – наявність унікальних природних ресурсів: мінеральних вод, лісів, значних запасів підземних і поверхневих вод, інших корисних копалин індустріального значення, ландшафно-кліматичних зон;

    - рекреаційний – область володіє потужним природним потенціалом для санаторно-курортного лікування та оздоровлення людей, який може перетворити рекреаційну сферу в одну з провідних галузей економіки області;

    - екологічний – порівняно низький рівень антропогенного забруднення довкілля та виняткова екологічна роль Карпат на континенті сприяють позитивному іміджу області.

    Поряд з існуванням зазначених вище переваг треба враховувати реальні фактори лімітуючого характеру, які мають суттєвий вплив на соціально-економічні і екологічні процеси тепер і в перспективі. Серед них:

    - відсутність необхідної нормативно-правової бази врегулювання взаємовідносин між центром і регіонами та ефективної державної регіональної політики;

    - дефіцит сільськогосподарських угідь та низька врожайність багатьох сільськогосподарських культур ускладнюють можливості самозабезпечення продуктами харчування;

    - надлишковість трудових ресурсів, що має соціально-небезпечний характер;

    - високий ризик виникнення небезпечних природних стихійних явищ, що створює загрозу життєдіяльності населення;

    - складні умови проживання і господарської діяльності в гірській місцевості;

    - велика залежність області від поставок енергоносіїв;

    - обмеженість внутрішніх фінансово-кредитних ресурсів.

    Об’єктивна оцінка позитивних і негативних факторів вимагає їх всебічного врахування при визначенні пріоритетних завдань економічного розвитку області, реалізація яких залежить від цілого ряду чинників, в тому числі від можливостей реального фінансового забезпечення програм і проектів.

    Райони поділяються на:

    1) суспільно-географічні мезорайони- це цілісні в суспільно географічному розумінні утворення, що відповідають території адміністративноїсобласті, великі групи адмін.. районів.

    2) суспільно-географічні мікрорайони- це території декількох адміністративних районів, окремих місцевостей. Саме на основі мікрорайонів створюється піраміда суспільно географічних районів.

    Виділяються наступні мікрорайони:

    • Низові мікрорайони, які відповідають території адмін. Району

    • Місцеві мікрорайони, відповідають території декількох с/г підприємств

    • Первинні мікрорайони- цілісність природних, господарських та соціально-демографічних об’єктів в меєах однієї території.

    13. Диференціація регіонів за рівнем соціально- економічного розвитку. Депресивні території України

    Аналіз рівня економічного розвитку областей України, економічних районів свідчить про істотні відмінності між ними.

    У першу чергу треба зазначити, що за величиною території області можуть відрізнятися у чотири рази (Одеська область має площу 33,3 тис. км2, а Чернівецька — 8,1 тис. км2), за чисельністю населення — в п'ять разів (Донецька — 4,5 млн осіб, а Чернівецька % 0,9 млн осіб). Впродовж XX століття економічний потенціал регіонів України формувався під впливом багатьох чинників, серед яких домінуючими була наявність і обсяги природних ресурсів. Зосередження в Донбасі та Придніпров'ї значних запасів руд і палива було основою формування металургійних центрів гірничодобувної промисловості. Власне індустрія Донецького і Придніпровського економічних районів є основою економічного потенціалу всієї України.

    Визначення рівня економічного розвитку можна проводити за різними показниками. Однак найбільш суттєвим показником є обсяги ВВП на одну особу за областями.

    До інших показників, що диференціюють області України за рівнем економічного розвитку, належить середня заробітна плата в регіоні, споживання продовольств, обсяг послуг на одну особу, протяжність транспортних комунікацій на 1000 км2 території, показники розвитку освіти і охорони здоров'я.

    Для реалізації рег соц.-ек політики д-ви надзвичайно важливе значення має знання територіальної диференціації р-ку ПС. Виявлення та оцінка територіальних пропорцій ПС і динаміки їх зміни дозволяє обґрунтовано вирішити питання цілеспрямованого формування територіальної структури виробництва згідно з наявними природними, соц., ек можливостями територій з урахуванням територіального поділу праці.

    Депресивні території – це території, які мають достатній економічний потенціал, але внаслідок структурної кризи, відбувається стійке зниження в-ва і реальних доходів населення, а також зростання безробіття.

    За величиною інтегрального показника рівня депресивності всі регіони України були розділені на п’ять груп.

    До першої групи увійшли адміністративні області заходу та півночі України (Волинська, Житомирська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька обл.)

    До групи регіонів з високим рівнем депресивності відносяться дві області північного сходу країни (Чернігівська та Сумська), дві області центру України (Кіровоградська та Черкаська), а також Херсонська область. Ці області характеризуються дещо кращими, у порівнянні з першою групою, показниками валової доданої вартості та промислового виробництва, проте у них також низькі доходи громадян та значний рівень безробіття. Переважно це аграрно-індустріальні регіони, де в роки економічних трансформацій провідні галузі економіки зазнали суттєвих втрат.

    Групу регіонів із середнім рівнем депресивності формують області , які мають від’ємне значення інтегрального показника депресивності. Регіони даної групи характеризуються дещо вищими показниками промислового розвитку, а також середніми значеннями рівня безробіття та середньомісячної заробітної плати. Це Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Миколаївська обл.

    До групи регіонів з відносно низьким рівнем депресивності відносяться ті області, де пересічне значення інтегрального показника має позитивне значення. Сюди увійшли регіони, які характеризувалися у минулому досить значним економічним потенціалом. Наразі триває поступове відродження їх економічного потенціалу, формуються нові виробництва. Це АР Крим,Київська, Луганська, Одеська, Харківська обл. та м.Севастополь. 

    Останню групу формують регіони, що характеризуються найнижчим рівнем депресивності території. До неї увійшли Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Полтавська області та м. Київ. Регіони даної групи характеризуються найвищими показниками валової доданої вартості, промислового виробництва, доходів населення тощо.

    Висновок. В межах України склалися значні відмінності у рівні депресивності окремих регіонів, які з роками посилюються. Найбільшим рівнем депресивності вирізняються західні та північні області України, де поряд з традиційно низькими показниками індустріального розвитку помітних втрат зазнало і сільське господарство, яке є головною сферою економіки цих регіонів. Значно кращою є ситуація на сході України та в столиці.

    Пошук шляхів відродження депресивних територій залишається важливим загальнодержавним завданням. Основна увага має бути приділена не стільки пасивним заходам підтримки депресивних територій, скільки стимулюючим заходам активізації господарства, побудові ефективної економічної моделі розвитку з продуманим механізмом державного управління.

    14.  Соціально-економічна сутність районування. Фактори економічного районування. Значення економічного районування.

    Районоутворення - це об'єктивний процес формування та розвитку районів як інтегральних виробничо-територіальних систем (економічне районоутворення) або суспільно-територіальних систем (соціально-економічне районоутворення).Процес районоутворення відбувається незалежно від його пізнання. Він є, по суті, відображенням об'єктивних і суб'єктивних чинників формування та розвитку економічних, соціально-економічних або навіть соціальних районів.

    Власне районування - процес поділу території на відносно цілісні частини - райони, мережа яких є результатом цього процесу. Районування має дещо суб'єктивний характер, бо залежить від системи аргументів і критеріїв, котрі використовують дослідники, а також від мети. Отже, районування можна розглядати як особливу форму систематизації, а саме - територіальну систематизацію.

    Районування повинно використовуватися в процесі територіального управління і регулювання територіального розвитку, формування регіональної політики, для вдосконалення політико-адміністративного поділу території тощо.

    Процес районоутворення відбувається під впливом багатьох факторів: територіального поділу праці, економічних і природних ресурсів, політико-адміністративного поділу країни, розселення різних національностей. Роль і взаємодія факторів районоутворення змінюються залежно від конкретних історичних умов.

    Головна районоутворювальна сила, яка визначає всю систему економічних районів та їхню взаємодію, — це територіальний поділ праці. Він проявляється у спеціалізації виробництва та економічних зв'язків. Спеціалізація дає змогу найраціональніше використовувати природні ресурси,трудові навички населення, історичні та економічні умови. Важливим районоформувальним фактором є виробнича матеріально-технічна база. 

    Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунтуванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

    15) Економічне районування, як складова процессу розміщення продуктивних сил. Мережа економічних районів України

    Поява й розвиток економічних районів тісно пов'язані з розвитком і розміщенням продуктивних сил. Економічні райони не можуть існувати без певної території, без конкретного географічного підґрунтя. Спільність території — обов'язкова ознака економічного району.

    Воно використовується у практиці правління господарством, під час розроблення схем розвитку й розміщення продуктивних сил, проектів районного планування, схем розселення населення, територіальних комплексних програм і схем природокористування. Економіко-географічне районування виступає важливою формою географічного аспекту планування та управління. Воно має важливе значення для розміщення продуктивних сил, правильного вибору районів будівництва певних виробничих об'єктів, найдоцільнішого територіального розміщення капітальних вкладень. 

    До мережі цих районів увійшли:

    Донецький (Донецька і Луганська області);

    Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

    Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

    Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

    Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області);

    Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області);

    Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

    Ця мережа економічних районів більш об’єктивно відображала реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обгрунтовано була віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963 р., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій території Радянського Союзу.

    16. Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики.

    Державна регіональна економічна політика — це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних істратегічних цілей. Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку і розміщення продуктивних сил окремих регіонів, раціональне використання природного, виробничого і трудового потенціалу, створення нормальних (здорових) умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

    Метою державної регіональної економічної політики є:

    — збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, трудового і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між регіонами;

    — послідовне здійснення заходів щодо поступового вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення ефективності територіального поділу праці, раціоналізації системи розселення, врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення місцевих економічних реформ;

    — підтримання внутрішньорегіональної збалансованості економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного і суспільно-політичного процесу.

    Завдання державної регіональної політики полягають у:

    — сприянні реалізації державної соціально-економічної політики;

    — стимулюванні ефективного розвитку продуктивних сил регіону;

    — раціональному використанні ресурсного потенціалу регіону;

    — підвищенні рівня життя населення регіону;

    — охороні навколишнього середовища;

    — вдосконаленні територіальної організації суспільства;

    — координації міжрегіональних зв´язків;

    — вирівнюванні існуючих відмінностей у соціально-економічному розвитку регіонів.

    17. Загальна характеристика механізму реалізації регіональної економічної політики

    Механізм реалізації регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

    Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансово-економічних, соціальних, організаційних важелів здійснюється залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Розрізняють методи прямого й опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальними та обмежувальними, активними та пасивними, їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність державного впливу на процеси, що протікають на регіональному рівні.

    До методів прямого економічного регулювання відносять цільове фінансування, пряму фінансову допомогу, надання субсидій та субвенцій. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, бюджетної, кредитно-грошової, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної політики та ін.

    Основними складовими механізму реалізації державної регіональної економічної політики України виступають:

    — законодавчо-нормативна база;

    — бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів державою;

    — державна фіскальна політика;

    — державні регіональні програми, індикативні прогнози та плани, місцеві програми соціально-економічного розвитку;

    — створення та розвиток спеціальних економічних зон у певних регіонах;

    — розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва
    написать администратору сайта