1 Історія перекладу. 1 Історія перекладу

Скачать 117 Kb. Название 1 Історія перекладу Анкор 1 Історія перекладу.doc Дата 30.04.2017 Размер 117 Kb. Формат файла Имя файла 1 Історія перекладу.doc Тип Документы #5166

1 Історія перекладу Переклад – це мовна передача та інтерпретація письмового тексту з однієї мови на іншу. Усний переклад дуже часто переплутується з письмовим. Головна різниця між усним та письмовим перекладом полягає в тому, що при письмову перекладі використовується написаний текст, до якого можна звернутися в будь-який момент під час перекладу, в той час коли при усному перекладі вихідний текст не зафіксований (тому що він передається усно). Історія Виникнення мови 100 000 років та письма 5000 років тому заклало фундамент для розвитку перекладу. Відомі переклади позначають основні етапи в історії розвитку перекладу. Про історію розвитку перекладу в культурах регіонів, що знаходяться поза Європою, наприклад в Середземноморрі, мало чого відомо. Дуже схожою є ситуація з історією усного перекладу, розвиток якого є малодослідженим, хоча й слід зауважити, що усний переклад був важливішим, ніж письмовий, так як обмін усною інформацією у давнину мав велике значення. Один з перших доказів існування перекладу є Септуаґінта, написана в 247 році до н.е. Це переклад Старого Заповіту з гебрейської на грецьку мову, який створювався протягом 72 днів 72 перекладачами. Напис на Розетському камені 196 року до н.е. – священний декрет, написаний двома мовами та трьома різними стилями письма: єгипетською мовою - демотичним письмом й ієрогліфами та грецькою мовою. Цей багатомовний документ допоміг розшифрувати ієрогліфи. Переклади часто відігравали велику роль в обміні знань між різними народами. Достатньо подивитися на одну з епох, в якій були зроблені численні переклади, щоб зрозуміти, як розповсюджувалась інформація. Стародавній Рим, де в основному грецька література перекладалася на латинську мову, був центром перекладу. Теоритичне письмо про літературу й риторику, яке було перейнятим з цього часу, провіщає нинішню дискусію про цінність словесного та вільного перекладу на декілька століть вперед. Відомою постаттю в історії розвитку перекладу є Ієронім (біля 331- 429), який був проголошений святим і вважається сьогодні покровителем перекладачів. Ієронім отримав доручення від Папи Дамазусу І зробити переклад Біблії на латинську мову, орієнтуючись на грецькі тексти. Пізніше він переклав також Старий Заповіт з гебрейської мови. Протягом багатьох століть його латинська версія Біблії вважалась офіційним біблійним текстом Римо-католицької Церкви. 3Суть і види перекладу Переклад - один із найважливіших шляхів взаємодії національних культур, дієвий спосіб міжкультурної комунікації. Мета будь-якого перекладу - донести до читача, який не володіє мовою оригіналу, і ближче ознайомити його з відповідним текстом. Перекласти означає точно й повно висловити засобами однієї мови те, що вже зафіксовано засобами іншої мови у нерозривній єдності змісту і форми. Види перекладу /. За формою переклад переділяють на усний і письмовий. Усний переклад використовують для обміну інформацією під час особистого контакту фахівців під час укладання контрактів, на виставках, міжнародних науково-технічних конференціях, симпозіумах, на лекціях, під час доповідей тощо. На відміну від письмового перекладу усний роблять негайно, не маючи можливості послуговуватися довідковою літературою. Усний переклад може бути послідовним або синхронним. Типи перекладу Розрізняють такі форми перекладу: усний (послідовний і синхронний, з аркуша), письмовий, опосередкований (здійснений не з оригіналу, мовою якого перекладач не володіє, а з посередника — перекладу цього тексту на третю мову), авторизований — переклад, переглянутий і схвалений автором або зроблений за згодою автора, автоматичний (машинний), Реферативний переклад 10Вавилон — один из значительных культурных центров Древнего Востока. Был заложен в нижнем течении реки Евфрат. Древнее название города произносилось как Баб-илу или Баб-или, т.е. «ворота неба» или «ворота богов». В Библии речь идет о «великом вавилонском пленении». Царь Вавилона Навуходоносор II в 598 г. до н. э. разграбил Иерусалим и взял в рабство большую часть населения города. Царь заново соорудил храмовый комплекс Эсагилу со ступенчатой храмовой башней — Зиккуратом Этеменанки — и стал таким образом «идолопоклонником» в глазах иудеев. Пророк Исайя вкладывает в уста гордому вавилонскому царю слова: «Взойду на небо, выше звезд Божиих вознесу престол мой, и сяду на горе в сонме богов, на краю севера. Взойду на высоты облачные, буду подобен Всевышнему» (Исайя 14,13—14). Такая наглая заносчивость (неуемное зазнайство) и позорное для иудеев пленение продолжались вплоть до поражения вавилонского правителя Бел-шар-узура (Валтасара) персидским царем Киром в 550 г. до н.э., после чего иудеи были освобождены. Вавилон же остался символом безнравственности: «Вином его распутства были одурманены все жители Земли». В Апокалипсисе (Откровение Иоанна) Вавилон противопоставляется святому городу Иерусалиму и изображается в виде одетой в багряное и пурпур девы с кубком, полным нечистот и всякой мерзости, в руке, «опьяненной кровью Святых и свидетелей Иисуса». Здесь под Вавилоном явно подразумевается столица Древнего мира — город Рим. 11 Переклади Біблії Біблія була перекладена багатьма мовами з єврейської, арамейської та грецької. Повний текст Біблії було перекладено 450 мовами, у той час як окремі частини було перекладено понад 2000 мов. У Середні віки західне християнство основувалося на латинській Вульґаті. Пізніше, Біблію було перекладено багатьма іншими мовами. Переклад англійською мовою, зокрема, має багату та різноманітну історію, що тривала майже тисячоліття. Александрійський переклад книг Старого Завіту давньогрецькою мовою у 3-2 ст. до н.е. (Септуагінта). Грецький переклад Старого Завіту Симмаха Евіоніта (2-3 ст.). Готська Біблія Вульфіли (4 ст.). Латинський переклад Біблії Св. Ієроніма (Вульгата) (кінець 4-поч. 5 ст.). Диференціація Св. Ієронімом принципів перекладу Св. Письма та секулярної літератури. Псалтир Веспасіана (8 ст.). Глоса як метод тлумачення оригіналу. Церковнослов’янські переклади Біблії Кирила і Мефодія (9 ст.), митрополита Олексія (14 ст.). Перший переклад Біблії англійською мовою Джона Уікліфа (14 ст.). Німецький переклад Біблії Мартіна Лютера (16 ст.) – народна книга. Вплив перекладу Лютера на формування німецької літературної мови. Англійський переклад Біблії Уільяма Тіндейла (16 ст.) та його вплив на англійську традицію біблійного перекладу. Велика Біблія Генріха VIII (16 ст.) – перша авторизована Біблія англійською мовою. Женевська Біблія 1560 р. Єпископська Біблія 1568 р. Авторизований переклад Біблії короля Якова (1611). Церковнослов’янська "Єлізаветинська" Біблія (1751). Синодальний російський переклад 19 ст. Перший переклад Святого Письма українською мовою Пилипа Морачевського (19 ст.). Повна україномовна Біблія П. Куліша, І. Нечуй-Левицького та І. Пулюя (кінець 19-поч. 20 ст.). Повний переклад Святого Письма українською мовою І. Огієнка (митрополита Іларіона) (20 ст.). 13 Ієронім (лат. Eusebius Sophronius Hieronymus, грец. Εὐσέβιος Σωφρόνιος Ἱερώνυμος), (*біля 340 — †30 вересня 420) — християнський теолог, письменник, відомий як перекладач тексту Біблії з грецької та гебрейської мов на тогочасну латинську мову. Його переклад називається Вульґата (Vulgata) і до сьогодні є офіційним біблійним текстом Римо-католицької Церкви. Святий Ієронім, котрого також називають Ієронім Стридонський вважається також одним з трьох Отців Церкви у католиків. День пам'яті Ієроніма у західному календарі (30 вересня) Міжнародна федерація перекладачів оголосила Міжнародним днем перекладачів. Святий вважається покровителем усіх перекладачів. 14-16. Переклад у період середньовіччя (500-1492). Хоча цей період характеризувався певною стагнацією багатьох сфер культурного життя, перекладу це стосувалося меншою мірою. Після гармонійного перекладу Біблії на латинську мову простонароддя («Вульгата: Vulgata»: 4 ст.), який здійснив Св. Ієронім Софронік (347-420) за принципом від значення до значення, виступаючи при цьому як проти дослівності, так і проти довільності, переклади 6-8 ст. (латинське відтворення грецьких та єврейських текстів) несли, однак, переважно еклезійне (церковне) спрямування, тобто обслуговували потреби церкви. Бл. Августин вважав, що «африканська, сирійська, грецька, гебрайська та всі інші мови додають різноманітності одягу християнської доктрини, бо різні мови поєднані в одну віру… Нехай у одязі буде розмаїття, але не буде розривів». Відомим перекладачем цього часу був Діонісій Ексігій (6 ст.). 14-15 Перекладацька діяльність у середньовічній Європі. Англія. Перекладацька діяльність короля Альфреда (9 ст.). Переклади духовної літератури абата Ельфріка (кінець 10-поч. 11 ст.). Ельфрік про відповідальність перекладача Святого Письма. Переклад латинської граматики Ельфріка – перша латинська граматика рідною мовою у середньовічній Європі. Роджер Бекон (1214-1294) про мистецтво перекладу. Переклади латинських наукових трактатів Джона Тревізи (1326-1412). "Діалог лорда і вченого про переклад" із перекладу "Поліхронікону". Переклади Джефрі Чосера (1343-1400). Франція. Переклади класичних праць при королі Карлі V Мудрому (1337-1380). Наукові переклади Нікола Орезмського та його нотатки про перекладацьку роботу. Поява нових термінів для позначення процесу перекладу. Перекладацька діяльність у середньовічній Італії. Переклади з арабської Костянтина Африканського (1020-1087). Переклад в юридичній практиці. Усвідомлення теоретичних проблем, пов’язаних з перекладом. Данте Аліг'єрі (1265-1321) про неможливість поетичного перекладу. Іспанія. Заснування толедської школи перекладачів у 12 ст. Переклади античних праць з арабської мови латиною. Діяльність Герарда Кремонського (1114-1187 16 релыг. Трактати Крім «Біблії», іншим популярним джерелом перекладу служив грецький дидактичний трактат з природознавства «Фізіолог» (2 ст. н.е.), присвячений божим чи диявольським властивостям тварин (у т.ч. птахи Фенікс, сирени). Цей трактат переклали в 4-5 ст. на латинську мову, в 9 ст. на давньоверхньонімецьку, а в 11 ст. іна давньоруську мову.Національні мови, що були усними за сферою свого функціонування, відчували інтенсивний культуртрегерський вплив латині. Саме християнсько-антична культура та латинська мова «монастирських шкіл» стимулювала їх подальший розвиток. Боротьба між буквалізмом та вільним перекладом знайшли тому своє вираження як протистояння перекладів, максимально наближених до синтаксичних норм латинської мови (8-11 ст.), та перекладів, орієнтованих на нещодавно встановлені норми національної мови (12-15 ст.).Буквальний літературний переклад саксонською мовою започаткував на території Великої Британії уесекський король Альфред Великий (849-901). Абат Елфрік (955-1020?) продовжив його традиції у перекладі «Старого Завіту», перекладом «Обов'язки пастиря: Cura Pastoralis» та граматики Присціана, епізодично використовуючи як дослівний, так і змістовий переклади. Готичний середньо-англійський переклад „Ормулум: Ormulum” (12-13 ст.) уже відзначався великою довільністю. Це ж стосувалося і німецької „народної мови”, яка, незважаючи на переклади Ісідора (кінець 8 ст.), вважалася тоді „lingua vulgaris et illiterata” і пройшла „школу латині” у підрядкових перекладах того часу. Тому перекладацька практика німецького середньовіччя відзначалася значною амплітудою коливань, сягнувши від буквальних та, частково, еквівалентних перекладів алеманна Ноткера (950-1022), який відтворюючи латинську абстрактну лексику, запропонував велику кількість новотворів (con-scientia - Mitleid; begreifen), та “Пісні над піснями: Das Hohenlied Salomos” Віллірама (12 тоді), до пізніших вільних перекладів лицарської літератури 13 ст. Взявши за взірці твори провансальської лицарської літератури (Кретьєн де Труа: Trois), німецькі автори (Готфрід Страсбургський: Gottfried von Strassburg; Гартман фон дер Ауе та ін.) практично створювали власні твори. Перекладаючи роман “Парцифаль”, Вольфрам фон Ешенбах (Eschenbach) перевершив обсяг оригіналу в три рази. Аналогічне явище спостерігалося й при перекладі із грецької на церковнослов'янську мову “Александрії”, “Троянської притчі”. Релігійні твори одного з провідних батьків християнства у 8 ст., Іоанна Дамаскіна, часто перекладалися: Іоанном Екзархом (9 ст., Болгарія), Єфремом Мцире (11 ст., 17 альфред великийАльфре́д І Великий (англ. Alfred the Great, 849-899) — король англосаксонського королівства Вессекс (871-900). Святий православної та англіканської церков. Об’єднав під своєю владою сусідні англійські королівства. Провів реформи з метою облаштування свого королівства та підготовки боротьби з данами – запровадив адміністративний поділ на графства, заснував перший англійський флот, будував прикордонні укріплення. Успішно відбивав напади данів, що захопили північно-східну частину Англії. При ньому відбудовувалися міста, серед них і Лондон. Сприяв розвитку торгівлі, ремесел та освіти, видав перший загальноанглійський збірник законів – «Правду короля Альфреда» (біля 890) до якої увійшли як усі старі англосаксонські закони так і нові королівські укази. Об’єднання Англії за Альфреда було пов’язане з ідейним та культурним піднесенням, розвитком шкіл, освіти та літератури. Вивчивши латину, Альфред переклав англосаксонською латинські твори філософського, теологічного та історичного характеру. Заохочував до перекладів членів невеликого гуртка наближених до себе освічених людей, що був подобою Академії Карла Великого. За твердженням традиції переклав трактат Боеція «Про втіху філософією» - один з найпопулярніших творів європейського Середньовіччя. За Альфреда було відновлено багато монастирських шкіл зруйнованих під час данського нашестя і створено нові, серед них і світські. Альфред Великий справив великий вплив на сучасну йому аналітику. Деякі частини Вессекської «Англосаксонської хроніки» носять відбиток поглядів самого короля, йог просвітницьких ідей та літературної праці. Альфред Великий підтримував активні політичні зв'язки з лідерами багатьох іноземних держав. Його інтерес до зарубіжних країн показують також вставки, які він зробив у своєму перекладі Orosius. Він листувався з Іллєю III, Патріархом Єрусалимським, і направив місію в Індію на честь святого Апостола Фоми, могила якого вважали лежить у цій країні. Виступив в переговори з халіфом Багдаду. Направляв посольства до Рима. Передачі "англійської милостині" Папам були досить частими. Близько 890 року здійснив подорож з Хедебі до Ютландії уздовж Балтійського моря до прусського торгового міста Трусо. Опис північнослов'янських земель, зроблений Альфредом у примітках до твору Орозія «Сім історичних книг проти поганства» (Historiarum adversus paganos libri VII), — важливе історичне джерело. 18У цей період відбулося остаточне формування і розвиток національної англійської мови. Закріпленню сталих норм літературної мови сприяє художня література і численні граматичні праці («Коротка граматика англійської мови» У. Буллокара, «Граматика англійської мови» Б. Джонсона і низка словників). Зусилля мовознавців були спрямовані на створення нормативної граматики і розв'язання орфографічної проблеми (остання реформа була проведена у 18 ст.). Внаслідок колоніальної експансії Англії її мова проникала (з 17 ст.) до Америки, Ірландії, Австралії, Нової Зеландії та ін. країн. В англійській мові далі розвиваються основні риси попереднього періоду, удосконалюється її аналітична будова, відношення між повнозначними словами в реченні виражаються за допомогою сталого порядку слів; слово майже не змінюється морфологічно, наприклад, прикметники змінюються лише за ступенями порівняння і цілком втратили ознаки узгодження з іменниками. Отже, на перше місце стає синтаксичний зв'язок слів у реченні. Попри те що англійська мова протягом тривалого розвитку зазнала значних змін, вона й тепер зберігає всі основні риси групи германських мов. Англійська мова поширилася по всьому світу, починаючи з 17 століття, і залишається основною міжнародною мовою торгівлі і техніки. 22 Ма́ртін Лю́тер (10 листопада 1483, Айслебен — † 18 лютого 1546, Айслебен) — реформатор Церкви, засновник протестантського руху. У Вартбурзі Мартін Лютер залишався до 1 травня 1522 року inkognito як «Поміщик Йорг». Він переклав восени 1521 Новий Заповіт на німецьку мову. Це йому вдалось зробити за 11 тижнів. Для цього оригіналом йому слугував екземпляр грецької Біблії Еразма Роттердамського,[4] Він використовував також латинський переклад Біблії, а також Vulgata. Переклад Мартіна Лютера вийшов у вересні 1522. 1523 році світ побачила також його першу частину перекладу Старого Заповіту; обидва переклади вижили до 1525 вже у 22 видань й 110 перевидань. Таким чином до третини усіх німців, які були здатні читати, мали цю книжку у себе вдома.[5] У 1534 році М. Лютер переклав залишок Старого заповіту із тодішнього знайдених рукописів Мазорету. Обидва Заповіти утворюють знамениту Біблію Мартіна Лютера. Цим перекладом Мартін Лютер зробив зміст зрозумілішим простому народові. Щоправда, до цього були вже 14 верхньонімецьких й середньонімецькі видання Біблії. Але ці переклади завдяки своїй високопарній німецькій мові були важко зрозумілим для людей. Мартін Лютер менше перекладав дослівно, а намагався перенести на німецьку мову біблійні вирази (sensus literalis) за їхнім значенням. Стиль його письма впливав на стиль і словотвір німецької мови століттями 23 англ. Біблія Джон Вікліф (1324 -1384), якого називають «ранковою зіркою Реформації», був ініціатором реформ християнської церкви не тільки для Англії, але і для всього християнського світу. Джон отримав кращу на той час освіту. Він мав живий розумом і цікавився природознавством, філософією, математикою, історією, а також юриспруденцією. Ще будучи студентом, він почав вивчати Біблію і вирішив присвятити всього себе служінню Христу і проповідувати відкриті ним істини. Джон Вікліф мріяв про переведення Біблії на англійську мову, щоб Св.Пісаніе стало доступно простим людям. Його дратувало, що лише священики могли вирішувати, які частини Біблії читати і як їх слід тлумачити. Вікліф викладав в Оксфордському університеті, поки не був вигнаний звідти за критику цих та інших недоліків церкви. Пізніше Вікліфа судили як єретика, а деякі з його цінних книг були публічно спалені на багатті. Майже до кінця життя Вікліф писав на Латини. Найбільшим справою життя Вікліфа став переклад Біблії з латини на англійську мову. Реформатор не боявся ні темниці, ні багаття. Існує два варіанти Біблії Вікліфа, обидва засновані на Вульгаті. Перший - суворий і майже в усьому наступний латинської тексту, другий - більш вільний, більш англійська. Переклад Біблії на англійську мову, виконаний під керівництвом Вікліфа, незважаючи на всі свої недосконалість, знаменує певну віху в історії перекладу: він був першим повним перекладом Святого Письма на народну мову. Цей переклад не тільки заклав основи англійської біблійного мови, а й прислужився розвитку англійської прози в цілому. Тема 2.1.4. Перекладацька діяльність у Західній Європі в епоху Відродження. Зростання перекладацької діяльності в епоху Відродження. Підвищення уваги до достовірного відтворення праць античності. Вплив розвитку національних мов на перекладацьку діяльність. Італія. Венеція як центр друкарства і перекладацької діяльності. Переклади праць античності з грецької і латинської мов на флорентійський говір тосканського діалекту. Переклади праць античних авторів з метою поширення наукових знань. Перші переклади Архімеда та Евкліда італійською, виконані Нікколо Тартальєю (1499-1557). Переклад трактату з сільського господарства Палладія, виконаний Пьєтро Маріно да Фоліньо. Повний переклад творів Платона латинською мовою, виконаний Марсіліо Фічіно (1433-1499). Придворні переклади античної літератури. Правила для "доброго перекладача" Леонардо Бруні (1370/74-1444). Вплив рішень Тридентського собору (1545-1563) на друкарство і переклад наукових праць. Переклад записок іспанських і португальських мандрівників як новий жанр перекладної літератури (Джованні Баттіста Рамузіо). Переклади для театру венеціанця Лодовіко Дольче (1508-1568). Змагання у "художності" перекладу за рахунок достовірності відтворення оригіналу, характерної для раннього Відродження. Переклади "Енеїди" та "Дафніса і Хлої" Аннібала Каро (1507-1566). Переклад "Анналів" Тацита флорентійським вченим Бернардо Даванцатті (1529-1606). Франція. Етьєн Доле (1509-1546) та його трактат "Про те, як якісно перекладати з однієї мови на іншу". П’ять принципів перекладу. Переклади Плутарха, Гомера, Цицерона французькою у 16 ст. Французькі переклади з сучасних європейських мов. Перекладацька діяльність Жака Аміо (1513-1593). Вплив його перекладів "Порівняльних життєписів" Плутарха та "Дафніса і Хлої" на розвиток французької мови. Переклади "Плеяди" як поєднання буквалізму та інновацій. Жоашен дю Белле (1522-1560) та його памфлет "Захист та прославлення французької мови". Критика поетичного перекладу. "Досліди" Мішеля Монтеня (1533-1592) про ієрархію мов і переклад. Німеччина. Переклади т. зв. "Віденської школи" (14-15 ст.). Орієнтація на текст-джерело та на читача як два основні підходи до перекладу. Буквалізм перекладів з латині Нікласа фон Віле (1410-1478) та його вплив на перекладачів. Змістові (інтерпретаційні) переклади Генріха Штейнхевеля (1412-1482). Переклади комедій Плавта, виконані Альбрехтом фон Ейбом (1420-1475). Культурологічна адаптація оригіналу та наближення його мови до народної. "Послання про переклад" (1530) Мартіна Лютера. Англія. Зліт перекладацької діяльності на початку правління Єлизавети І. Переклади давньогрецької літератури. Дискусії щодо адекватності рідної мови у якості цільової мови перекладу з класичних мов. Погляд на перекладацьку діяльність як засіб зміцнення англійської національної мови і культури. Переклади з сучасних європейських мов. Жінки-перекладачі: Мері Бассет, Анна Кук, королева Єлизавета, Мері Сідні, Маргарет Тайлер. Сер Томас Еліот (1490-1546), перекладач класичної літератури, автор латинсько-англійського словника (1538). Лексикографічна діяльність Джона Флоріо (1553-1625). Переклади Гомера Джорджем Чепменом (1559/60-1634). Його погляди на переклад поетичних творів. 26 Перекладацька діяльність в епоху класицизму і Просвітництва (17-18 ст.). Англія. Поетичні переклади Джона Денхема (1615-1669). Його "новий шлях" перекладу поезії. Лібералізм поетичних перекладів Абрахама Каулі (1618-1667). Кетрін Філіпс (1632-1664) та її думки про переклад з приводу перекладу "Смерті Помпея" Пьєра Корнеля. Переклади класичної поезії Джона Драйдена (1631-1700). Погляди Драйдена на особистість перекладача та принципи перекладу. Три види перекладу за Драйденом. Його рекомендації перекладачам. Переклади Гомера, виконані Олександром Поупом (1688-1744). Семюель Джонсон (1709-1784) про переклад. Франція. Les belles infideles як реакція на "неперекладність" поезії. Семантична, стилістична та жанрова адаптація класичних текстів згідно зі смаками сучасної читацької аудиторії. Трактат "Про переклад" (1661) Пьєра-Даніеля Юе. Переклад античних авторів подружжям Дасьє. Дискусія про принципи французького перекладу поем Гомера. Зменшення популярності перекладів з класичних мов у 18 ст. та зростання інтересу до західноєвропейських культур того часу. Німеччина. Мартін Опіц (1597-1639) про подвійну мету перекладу. Раціональні погляди на проблему перекладності. Різні думки Йоганна Крістофа Готшеда (1700-1766) та Йоганна Якоба Брейтінгера (1701-1776) щодо припустимості внесення змін до оригіналу у процесі перекладу. Росія. Петро І та розвиток перекладацької діяльності в Росії. Створення "Російського Собранія" – першої професійної організації перекладачів. Діяльність В.К. Тредіаковського (1703-1769), М.В. Ломоносова (1711-1765), О.П. Сумарокова (1717-1777). 42 Зорівчак , Коптілов Роксоля́на Петрі́вна Зорівча́к (* 8 листопада 1934, Львів) — доктор філологічних наук (1988), професор (1989), член Вченої (з 1994), член та заступник голови Науково-технічної (з 1998) рад Львівського національного університету ім. І. Франка, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка (1992), академік Академії наук вищої школи України (1993), член Національної спілки письменників України (1997), відмінник освіти України (2002), заслужений працівник освіти України (2005), лауреат Літературної премії імені Григорія Кочура (2011). Англіст-фразеолог, перекладознавець, дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження української літератури до англомовного світу і англомовних літератур до української літератури, засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін.Читає теоретичні курси з вступу до перекладознавства, теорії і практики перекладу, історії художнього перекладу, техніки перекладу на конференціях, контрастивної лінгвістики, контрастивної фразеології, рецепції англійської літератури в Україні. Керівник численних кандидатських дисертацій (з них захищено — 9), 40 разів виступала опонентом на захистах кандидатських дисертацій, Ві́ктор Ві́кторович Копті́лов— український мовознавець, перекладач, теоретик перекладу, критик. Доктор філологічних наук (1972). Професор (1977). Член Національної спілки письменників України (від 1974). Лауреат літературних премій ім. Максима Рильського (2000) та ім. Миколи Лукаша (2001). перекладав з польської, англійської, німецької і французької літератур. Переклав твори Анни Зегерс, Волта Вітмена, Владислава Броневського, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Франсуази Саган і багатьох інших письменників. Уклав і видав у Парижі французькою мовою практичний посібник-довідник «Говорімо українською. Мова і культура» (1995), де подав також короткі українсько-французький і французько-український словники. 46 Леся Українка Перші, ще учнівські перекладацькі спроби Лесі Українки (зробле­ні, звичайно, під уважним материним наглядом) — це здійснені разом з братом Михайлом 1884 р. переклади Гоголевих “Вечорниць на хуторі під Диканькою” (опубліковані книжкою у Львові 1885 р,). До книжки увій­шли “Передмова Панька Рудого”, “Запропаща грамота” і “Зачароване місце”. Переклади ці не по-учнівському майстерні і стилістично доско­наліші від багатьох спроб пізніших перекладачів Гоголя: ці тексти зредагувала Олена Пчілка (що й зазначено на титульному аркуші), ерудований і досвідчений стиліст. До ранніх перекладів Лесі Українки належить опублікований у “Зорі” (1887, № 10) уривок із поеми Адама Міцкевича “Конрад Валленрод” — “Вілія, що наші струмочки приймає.. Завершен­ням раннього етапу перекладацької праці Лесі Українки, судячи з усього, можна вважати її переклад 1888 р. (опублікований лише по­смертно) третьої і п’яти рядків четвертої пісні Гомерової “Одіс­сеї”. Саме про цей переклад Олена Пчілка писала 13 лютого 1892 р. Омелянові Огоновському: “Леся... може вільно читати Гомера в первотворі — тож і перекладає його по-українському”8. (В цьому ж лис­ті сказано про її знання латинської, а з нових мов — французької, німецької, польської та італійської Переклад віршів Гайне Віктора Гюґо , дві драми. Це були “Ткачі” німецького письменника Ґергарта Гауптмана Петро́ Петро́вич Гула́к-Артемо́вський (*16 (27) січня 1790, Городище — †1 (13) жовтня 1865, Харків) — український письменник, вчений, перекладач, поет. Певний інтерес в ідейно-естетичних пошуках П. Гулака-Артемовського становлять надруковані в 1817–1819 pp. вільні й наслідувальні переклади російською мовою з Ж.-Б. Руссо, Д. Мільтона, Ж. Расіна, П.-Ж. Кребійона, Горація, з Зіблії тощо. Вони засвідчують широку обізнаність поета із світовою класичною літературою, інтерес насамперед до французької класицистичної традиції, схильність до раціоналістичної моралізаторської дидактики. В перших з цих перекладів («Ослепление смертных» Ж.-Б. Руссо, «Мучение сатаны при воззрении на эдем» — переспів уривка з «Втраченого раю» Д. Мільтона та ін.), сповнених високої риторики, релігійного пафосу, П. Гулак-Артемовський зачіпав і деякі громадянські мотиви: осуджував тиранію, необмежений деспотизм «владык царств земных», підносив доброчесність, гідність людської особистості. Проте вже починаючи з «Подражания пророку Иоилю» (1818), в російських творах П. Гулака-Артемовського ( 47 Григорій Кочур Григорій Кочур - перекладач, який володів понад трьома десятками мов.У низі «Третє відлуння» (видавництво «Рада», 2000 р.). У ній вміщено більш ніж 600 перекладів творів 175 поетів, представників понад 30 літератур світу. Найближчий соратник М. Рильського, Григорій Кочур був неформальним лідером українського перекладацького цеху. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів. Кочур — лауреат премії ім. М.Рильського за переклади і Державної премії ім Т.Шевченка за книгу «Друге відлуння». Дмитро́ Григо́рович Білоу́с (* 24 квітня 1920,— † 13 жовтня 2004,) — український поет, перекладач з болгарської мови, літературний критик, громадський діяч. Займався перекладами, зокрема, перекладав з білоруської, болгарської, литовської, російської мов.За участь в естетичному вихованні дітей та молоді нагороджений медаллю "За доброчинність" Міжнародного доброчинного фонду "Українська хата". 48 П. Куліш Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета. Увійшли в неї переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів XIX ст.: Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне. Чимало переклав з російської (твори Пушкіна, Фета, Нікітіна, Кольцова, Некрасова). Від англійських, німецьких, італійських поетів П. Куліш переніс на український ґрунт октаву, Спенсерову дев'ятивіршову строфу та інші зразки канонічної строфіки. Іван Франко Іван Якович не тільки чудово писав твори а ще й перекладав їх. Серед перекладів Івана Яковича велике місце належить перекладам з античних літератур. Він вважав, що антична поезія є скарбницею світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Гомер і Гесіод, гомерівські гімни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», «Сапфо і Алкей», «Піндар і Менандр», збірка «Старе золото», римські поети Горацій і Вергілій — цим далеко не вичерпується cписок античних перекладів Франка. Переклади Івана Яковича з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні. Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Найвагомішою працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. 49 Володимир Самійленко Роль Володимира Самійленка у розвитку українського перекладу ва­жко переоцінити. Його перекладацькі праці високо ставили старші (І. Франко) і молодші сучасники (Л. Старицька-Черняхівська, М. Зеров, М. Рильський та інші); під його пером українська мова набувала найдоско­наліших форм і якостей, необхідних для відтворення тонких відтінків і найхарактерніших рис світової класики, передусім французької та іс­панської. Завдяки майстерно перекладеному “Тартюфу”, його вишуканим олександрійським віршам, було підготовлено український ґрунт, зокре­ма, для пізніших перекладів Максима Рильського з Корнеля, Расіна, Мольєра Буало, Вольтера. М. Рильський Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський (*5 (17) вересня 1864, Вінниця — †12 (25) квітня 1913) — український письменник, громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства тарасівців. Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримська, циганська Переклади Біблії українською мовою Першими з біблійних текстів перекладено українською мовою Євангелія (Пересопницьке Євангеліє (1556-61 Переклад Нового Завіту Пилипа Морачевського, виконаний 1860, але заборонений Валуєвським циркуляром 1863, був виданий 1906. Відомі також переклади Євангелія священиків проф. Ярослава Левицького (1921), Михайла Кравчука (1937) та Теодосія Галущинського (1946). Перший повний переклад Святого Письма розпочав 1860 Пантелеймон Куліш, але рукопис згорів під час пожежі. Вдруге він розпочав його разом із Іваном Пулюєм (останньому належить переклад Псалтиря) за грецьким текстом: Вважається, що перший переклад виконано у волинських монастирях архімандритом Григорієм, це — Пересопницьке Євангеліє (1556-61). Пізнішим часом датуються Євангелія: Тяпинського (1570-80), Житомирське (1571), Негалевського (1581), Літківське (1595) та інші. Зазначені переклади базувалися на лютеранському тексті Нового Завіту Секлюціана 1533, Симона Будного 1570 та інших. Окремі уривки переклав Іоаникій Ґалятовський (1688). У цей час існує шість повних (які включають як Старий Заповіт так і Новий Заповіт) перекладів Біблії українською мовою. Це: Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя, Івана Нечуй-Левицького, вперше надрукований у 1903 році;