1. Суспільний устрій України в першій половині ХІХ ст Дворянство
 Скачать 121.9 Kb.
|
|
1.Суспільний устрій України в першій половині ХІХ ст Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується рядом законів, як загального характеру, що стосувалися дворянського класу Росії в цілому, так і спеціальними, які прямо адресувалися дворянству України. Так, у 1801 p. російський уряд підтвердив надання прав російського дворянства українському дворянству, яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 p. був виданий указ "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство". Він затвердив станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська). Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 p. ускладнюється. Указ 1831 р. "О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего рода людей" визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Вимагалися документальні докази і свідчення. Цей розбір тривав кілька років. Спеціальна комісія не визнала права на дворянство у 64 тис. осіб. Серед них було чимало козацьких старшин. У 1835 p. такий же розбір було здійснено серед татарських мурз.В українському суспільстві зростала кількість російських дворян через те, що царат, як і раніше, розпоряджався землею України, роздавав її росіянам. У 1800 р. на Південній Україні було роздано приблизно 8 млн. десятин. На Правобережжі землі, конфісковані у їх власників за участь у повстанні 1830 p., також роздавалися російським дворянам. Російське дворянство, яке проживало в Україні, одержало в першій половині XIX ст. ряд привілеїв у порівнянні з місцевою шляхтою. Наприклад, з 1832 p. російські чиновники, які служили у Волинській і Подільській губерніях, одержували, крім платні, також пенсію за колишню військову чи цивільну службу.Отже, склад дворянства України за національністю був досить строкатим. Про це свідчать прізвища його представників: граф Браницький, князь Воронцов, князь Кочубей, барон Штігліц та ін.Усе дворянство Росії, в тому числі й українське, одержало у першій половині XIX ст. нові привілеї. Зміцнилося їх становище як монопольних власників землі. Дворяни України володіли 70% земель. Закон 1842 р. про майорати припинив небезпечний для них процес дроблення земель.Закон 1827 p. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. Таким чином, розширювалася сфера нової - підприємницької діяльності дворян.Міське населення (міські обивателі). Перш за все спостерігається зростання кількості міського населення України. У 1811- 1858 pp. воно збільшилося у 2,5 рази і було прямим результатом розвитку торгово-грошових відносин, капіталістичного укладу. Як і раніше, склад городян був досить строкатим, міщани утворювали найбільш численну групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, - складали 71,5% загальної кількості городян. Міщани сплачували більшу частину податків, що накладалися на місто. З 1816 p. вони почали платити збори для будівництва доріг. Поступово обмеження міщан у правах послабилися. У 1832 р їм було дозволено придбавати земельні ділянки у містах для зайняття торгівлею та виробничою діяльністю. Вони одержали також право переходити до купецтва та діставати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.Царський уряд зміцнював цеховий устрій міст. Уточнювалася його регламентація. На Лівобережжі цеховий устрій регулювало загальне імперське законодавство. На Правобережжі до 1840 р. цеховий устрій регулювався місцевим правом. При цьому в Україні продовжували діяти цехові звичаї. Проте у 1850 р. на основі місцевої практики організації цехів для міст і містечок був встановлений єдиний порядок регулювання цехового устрою. У 1816-1859 pp. кількість купців у містах збільшилася з 18 200 до 104 000. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Українські купці здебільшого входили до третьої гільдії, друга і особливо перша були для них зачинені. До привілійованих гільдій записували, як правило, російських купців, а українських - як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами. Купецтво повільно звільнялося від різних станових обмежень. Тяжким для нього був дозвільний порядок зміни місця проживання. А якщо купець одержував дозвіл на це, то до 1824 р. він мав сплачувати державні податки та виконувати повинності і за старим, і за новим місцем проживання. Цей тягар був скасований лише у 1841 p., але не для усіх купців, а тільки для тих, хто переїздив до Волинської, Київської та Подільської губерній. Купці, які переїздили на Правобережжя та у причорноморські міста, одержували різні пільги.У 1832 p. було створено нову станову групу - почесні громадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Почесні громадяни користувалися деякими додатковими пільгами.Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у капіталістів. В історії зберігаються прізвища перших українських купців-капіталістів. Це були родини Яхненка і Семиренка. Однак царевий уряд надавав перевагу російським купцям, що мешкали в Україні. На початку XIX ст. в містах України з'являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи "рабочие люди". Їх соціальні ознаки були такими: відсутність власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування - праця за наймом. Це були вільнонаймані робітники. У 1828 p. вони складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 p. - 75%.У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом у наймані робітники зараховувалися ті державні селяни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міщанського міського товариства на включення їх до міщанства міста, чи не представили поручительства шести благонадійних хазяїв і не сплатили подушний податок. У такий спосіб вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями. Інше значне джерело поповнення вільнонайманих робітників - кріпаки, випущені на волю. 2.Державний устрій України в першій половині ХІХ ст. Загальновизнано, що реформи 60-70-х років означали перший крок на шляху перетворення феодальної монархії в Росії у буржуазну монархію. Перетвореннями 60-70-х pp. в державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративно-господарського управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства, більш гнучкі форми фінансового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці реформи є буржуазними і тому, що вони враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості та кредиту. Нові риси спостерігаються і в діяльності, успадкованих від кріпосницької епохи установ: в міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжувалася деяким розширенням повноважень місцевих органів; урядовий апарат все більше рахувався з думками дворянської та буржуазної громадськості, що висловлювалися через періодичну пресу. Певні зміни відбулися і в складі бюрократії, її кількість зросла. Серед вищої бюрократії понизився відсоток земельних власників (трохи більше 50%). Хоча у її складі, як і раніше, переважали дворяни-урядовці, поряд з цим з'явилися і нові прошарки. Один з них складав, так званий, "третій елемент" - вільнонайманий персонал органів самоврядування (лікарі, вчителі, статистики тощо). Починаючи з 60-х pp. у державному апараті почали працювати жінки. Однак значення цих процесів не слід перебільшувати. Незважаючи на проведення буржуазних реформ і здійснення деяких змін в організації, складі та діяльності урядових установ, Росія залишалася абсолютною монархією із самодержавним монархом на чолі. В країні зберігалися основні дореформені державні вищі, центральні і навіть місцеві установи з дворянською урядовою більшістю.Буржуазне реформаторство 60-70-х pp. було непослідовним. Це, зокрема, виявилося в тому, що деякі важливі зміни в соціальному та політичному ладі хоча і підготовлялися, але так і не набрали чинності. Хитання уряду між прогресивними перетвореннями і реакційними заходами розширювали і зміцнювали опозицію старому ладу. Відбивши революційну хвилю на рубежі 70-80-х pp., уряд, очолюваний Олександром III, переходить до відвертої реакції. Царський маніфест від 29 квітня 1881 p. проголошував непохитність самодержавства і встановлення режиму політичної реакції. У 80-х і на початку 90-х років здійснюється ряд контрреформ, які значною мірою відмінили найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки. Цей курс намагався продовжувати у перші роки свого правління і останній імператор Росії Микола II.В Україні існував в основному попередній адміністративно-територіальний поділ. Для шести її губерній характерною була така структура управлінського апарату: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 p.) і волосна-сільська. Три губернії - Київська, Подільська та Волинська - мали ще своєрідну загальну надбудову у вигляді генерал-губернаторської влади.Генерал-губернатори. Київський, подільський та волинський генерал-губернатор (він також іменувався головним начальником Південно-Західного краю) був вищим представником верховної влади у "ввірених йому губерніях". Закон припускав поєднання посад генерал-губернатора і командувача військами Київського військового округу. Власний апарат генерал-губернатора був невеликим - він складався лише з канцелярії та декількох урядовців для особливих доручень. У необхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губернаторів.Повноваження "головного начальника краю" були закріплені Загальною інструкцією генерал-губернаторам (її було включено у Звід губернських установ), а також в інших нормативних актах - статутах, положеннях, окремих "височайших" веліннях. Наскільки широким було коло питань, наданих головному начальнику Півден-но-Західного краю, можна судити по такому факту: коли в 1888 p. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ намагався одержати зведені дані про "предмети відомства" генерал-губернатора, його канцелярія підготувала довідку, в якій лише неповний перелік цих "предметів" (понад визначених Загальною інструкцією) складався з 83 пунктів. Загальна інструкція наголошувала, й; генерал-губернатори "суть главные блюстители неприкосновенно^ ти верховных прав самодержавия, пользы государства и точної і исполнения законов и распоряжений высшего правительства по всем частям управления во вверенном им крае". При цьому до обов'язків генерал-губернаторів відносилися питання загального добробуту і внутрішньої безпеки. Закон надавав генерал-губернатору право ревізувати усі дії осіб, йому підвідомчих, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а у необхідних випадках (при "недбалості" дій місцевого начальства) - безпосередньо вживати заходів "як до поновлення спокою, так і до відвернення будь-якої причини відновлення... безпорядків". Досить широкі права надавалися генерал-губернатору при ого-лошенні на усій підвідомчої йому території або в окремій місцевості виняткового стану (тобто стану посиленої чи надзвичайної охорони) згідно з сумнозвісним Положенням про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 p. Підкреслимо, що право оголошення місцевості в стані посиленої охорони належало генерал-губернатору (стан надзвичайної охорони вводився рішенням Комітету міністрів, яке затверджувалося царем). Цими повноваженнями генерал-губернатор широко користувався при здійсненні колоніальної політики царату в Україні.Підстави для оголошення тієї чи іншої місцевості на винятковому стані були сформульовані настільки невизначено, що відкривали широкий простір для свавільного тлумачення. У період чинності стану посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов'язкові постанови (з метою захисту "громадського порядку і державної безпеки"), за порушення яких винні підлягали арешту на строк до трьох місяців або штрафу до 500 крб. Крім того, йому належало право забороняти "усякі народні, громадські, навіть приватні збори", закривати торговельні заклади і промислові підприємства, а також "забороняти окремим особам перебування у місце-востях, оголошених в стані посиленої охорони".При введенні стану надзвичайної охорони усі правила, притаманні стану посиленої охорони, зберігали свою силу. Генерал-губернатор наділявся, понад того, цілим рядом повноважень. Так, йому було надане право: засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-поліцейські команди; накладати секвестр на нерухоме і арешт на рухоме майно та прибутки з нього у випадках, коли розпорядженням таким майном "досягаються злочинні цілі, або коли упущення по управлінню таким тягнуть за собою небезпечні для громадського порядку наслідки";за порушення обов'язкових постанов і скоєння певних вчинків піддавати винних в адміністративному порядку ув'язненню у тюрмі або фортеці на три місяці чи арешту на той же строк, або грошовому штрафу до 3 тис. крб.;
Кодифікація права України в першій половині XIX ст. відбувалася в істотно нових суспільно-економічних і політичних умовах життя українського народу. Українська національна державність була знищена і Україна увійшла в новий період свого існування. Місце української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Тому вся робота щодо кодифікації українського права велася паралельно та у зв'язку з кодифікацією права Російської держави під прапором необхідності упорядкованих норм, що діяли в Лівобережній і Правобережній Україні, максимального зближення правових систем України і Росії шляхом поширення в Україні загальноімперського законодавства і усунення місцевих особливостей. На початку 1804 року було створено кодифікаційну комісію ("Комісію складання законів"), яка поділялася на 3 експедиції. "Малоросійськими правами" повинно було займатися 6-те відділення 2-ї експедиції. У його складі над кодифікацією права України працювали 2 групи. Перша, на чолі з А. Р. Повстанським, займалася правом Правобережних (Київської, Волинської та Подільської), друга, під керівництвом Ф. І. Да- видовича — правом Лівобережних (Чернігівської і Полтавської) губерній. Підсумком праці групи А. Повстанського був проект "Зводу місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі". Група Ф. Давидовича підготувала "Зібрання громадських законів, діючих у Малоросії” ("Зібрання малоросійських прав 1807 року")."Зібрання..." стало першим в Україні систематизованим збірником реально діючих норм цивільного права. Джерелами його були норми звичаєвого права та збірники польсько-литовського і німецькогоправа, зокрема, Литовські Статути, а також "Саксонське зерцало". "Зібрання..." поділялося на 3 розділи; про особи, про зобов'язання, про майно (викладені у 5-ти книжках), котрі поділені на глави та параграфи. Наприкінці 1807 року відредагований примірник "Зібрання..." було передано для перевірки у II експедицію Кодифікаційної комісії, де він і залишився на довгі роки.Після цього кодифікаційні роботи були фактично майже припинені: здійснено лише переклад на російську мову Литовського Статуту, який був опублікований у 1811 році. У 1826 році "Комісію складання законів" перетворено у друге відділення власної його імператорської величності канцелярії, яке повинно було спеціально і постійно займатися кодифікаційними роботами. Результатом діяльності цього відділення стали "Повне зібрання законів Російської імперії", публікація якого почалася у 1830 році, та "Звід законів Російської імперії", що почав виходити з 1833 року.У 1830—1833 роках у складі відділення працювала група під керівництвом І. М. Даниловича, яка здійснила систематизацію діючих правових норм в Україні і підготувала "Звід місцевих законів губерній" (Правобережної України та Білорусії). Він складався із вступу, 3-х частин і додатків і за своїм характером був збірником матеріального і процесуального цивільного права. Автори проекту прагнули якомога ширше використати загальні норми російського права як головного джерела, а місцеве право підпорядковували імперському законодавству, щоб воно лише регулювало конкретні взаємовідносини в межах загальних вимог основних законів. Передбачалася повна ідентичність систем Зводузаконів Російської імперії в розділах, де викладені норми про стани, судочинство та цивільні права. У Звід були включені деякінорми місцевого права Правобережної України в галузі цивільних відносин: право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, деякі норми, які визначали правове положення дружини, особливості опіки, договору даріння, складання договорів взагалі та ін. У 1833 році проект Зводу було затверджено Державною Радою, але юридичної сили діючого джерела права він так і не набув. Перемогла інша тенденція — поширення на територію України російської системи права і введення в дію Зводу законів Російської імперії. У1827—1835 роках було скасовано застосування збірників магдебурзького права в усіх містах України, а в 1840—1842 роках скасовано чинність норм Литовського статуту і поширено загальноімперське цивільне та кримінальне законодавство.Водночас при підготовці 2-го видання "Зводу законів Російської імперії" у 1842 році було затверджено до включення в його 10-й том ряд норм "Зводу законів західних губерній" для застосування їх тільки у Чернігівській та Полтавській губерніях. У Правобережній Україні вводилося виключно загальноросійське законодавство. Дія норм місцевого цивільного права допускалася законом лише в двох вказаних вище губерніях, але тільки тих, що увійшли до "Зводу законів Російської імперії"".Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей. Таким чином, було ліквідовано останні залишки політичної автономії України.Розвиток правової системи України відбувався шляхом централізації і уніфікації, відміни системи права, що діяло в Україні, і поширення на її територію загальноросійської системи при збереженні окремих особливостей, які склалися історично. |