Етичний аспект буддизму
 Скачать 117 Kb.
|
|
Етичний аспект буддизму Обґрунтування моральності Будда вважав своїм головним завданням, вся його теоретична філософія була лише підготовкою, обґрунтуванням філософії моральної, лише вона вела до спасіння людини. З аналізу віровчення буддизму чітко видно, що головним у ньому є людина. Про людину йде мова у проповідях Будди "Про чотири благородні істини" і у "Восьмискладовому шляху спасіння". Чітко визначилась мета людського існування: шляхом самовдосконалення домогтися припинення перевтілень, вирватися з обіймів сансари і досягти нірвани. При цьому підкреслюється непотрібність жертвоприношення і складного культу, цілковита непотрібність жрецтва. Звернення до людини це релігійне новаторство буддизму. І це звернення мас єдиний аспект - моральний. До Будди моральність визначалась належністю до касти, соціальним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері. Матеріальну сферу як вияв сансари він ігнорував. Ось тому Будда проголосив заперечення права приватної власності, заперечення національної обмеженості, загальне братерство всіх людей, позбавлених права приватної власності. Він був упевнений, що людство рухатиметься вперед і тільки вперед до самовдосконалення - незалежно від віри в Бога, наявності душі і свободи волі. Етична система Будди містить у собі основні прості норми загальнолюдської моралі. Це теж велика заслуга буддизму. Але вчення Будди йде далі чисто релігійним шляхом. Смиренність, лагідність, любов до всього живого, терплячість, співчуття, готовність до взаємодопомоги та інші моральні якості - це все кроки до спасіння. На підставі основних віроповчальних положень буддизм побудував цілу систему моралі, яка не містить прагматичних норм поведінки, не канонізує її зовнішніх норм (звідси йде нехтування, особливо раннім буддизмом, культових проблем), а визнає історичну і просторову різноманітність моральних норм, які часом парадоксально примирюють взаємовиключні моральні підходи. Наприклад, буддизм засуджує всяке вбивство не тільки людини, а й тварини, навіть комахи. І разом з тим дозволяє вживання в їжу м'ясо. Також розглядається проблема провини і відповідальності, злочину і відплати. Але в цілому буддизм послідовно розвиває гуманістичну концепцію особи, відстоює її цілісність, вимагаючи поваги до неї. Моральна концепція буддизму ґрунтується на людинолюбстві, терпимості до людини. Буддизм домагається утвердження духовної рівноваги людини, внутрішньої віддаленості її від усього на світі, бо світ, сансара, - це найбільше зло. Буддизм, безумовно, бачить необхідність жити і діяти. Будда добре розумів, що людина не може жити в суспільстві, не будучи залежною від нього. Але при цьому він наполягав на акцентуванні уваги людини на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на самозаглибленні і на відповідному моралізуванні. Поглиблюючи моральні настанови "Восьмискладового шляху спасіння", Будда формулює "Десять величних чеснот": щедрість у пожертвах; дотримання етичних норм, терпимість, щирість, лагідність, смирення, самообмеження, негнівливість, незаподіяння зла живим істотам, милосердя. Найбільші п'ять гріхів: убивство, крадіжка, перелюбство, брехня, пияцтво. Крім цього, слід уникати також обжерливості, надмірної захопленості музикою, співами, танцями і театром, бо це розбещує слух; надмірної любові до намащувань, пахощів, квітів, коштовностей, бо це розбещує зір і нюх; пристрасті до м'якого ложа, бо це розбещує доторк; користолюбства. Буддійську мораль сучасний буддійський богослов Далай-лама XIV трактує так; 1) є три фізичних гріхи: вбивство (від комахи до людини), крадіжка, розпуста; 2) чотири гріхи мови: брехня, лихослів'я, грубість, пустослів'я; 3) три гріхи розуму: заздрість, зловмисність, хибні погляди. Водночас буддизм зовсім не проповідує аскетизму, хоч і не заперечує його. Він наполягає на стриманості стосовно матеріальних благ, рекомендує стосовно аскетизму дотримуватися серединного шляху: заперечувати чуттєві насолоди і умертвіння плоті. В етичних положеннях буддизму привабливим виглядає проповідь любові і милосердя до всього живого без різниці між добрим і лихим, корисним і шкідливим. Буддист п'є воду, обов'язково користуючись ситечком, щоб, бува, яка комаха випадково не постраждала. А йдучи по дорозі, гілкою розмітає шлях перед собою, щоб часом не наступити на щось живе. Певна річ, така любов переноситься і на людей: нікому не заважати, нікого не образити, нікому не заподіяти якоїсь шкоди! Але це все не дійова, активна, цілеспрямована любов, а доброзичливе ставлення, непротивлення злу насильством, поступливість. До всіх людей має бути однакове ставлення. Надання переваги в почуттях будь-кому, виявлення особливого ставлення до когось вважається порушенням інтересів іншої людини, якій цих почуттів нібито недодано. Відповідаючи насильством на зло, ми його лише примножуємо. Парадоксально, але буддизм вважає зайвим захищати людину від насильства, карати людину за вчинене зло, навіть за вбивство. Буддисти рішуче виступають проти кари па горло. І, врешті, така позиція: треба дивитися на світ спокійно, не виявляти пристрасті до зла, треба тільки ухилятися від нього. І коли всі так робитимуть, зло зникне. Вирішення моральних проблем, у тому числі і і утвердження загальнолюдських моральних норм, у буддизмі набирає практичного характеру. Саме в розгляді моральних проблем виявляється практичність, засадничість буддизму. Буддизм не стільки претендує на новизну у формуванні моральних вимог, які були відомі й до цього, скільки на новизну практичних порад у її досягненні, причому особливо підкреслюється як мета не моральне вдосконалення, а вирішення основної проблеми метапсихозу - досягнення нірвани. Ще одна особливість моральної концепції буддизму: вій надає особливого значення не стільки зовнішнім силам удосконалення людини, скільки силам її особи. Людину врятує не жертва, не молитва, не чиєсь покровительство, не заступництво, а тільки вона сама шляхом самовдосконалення. Тут корисний приклад, корисна порада, незамінне знання вчення, але найголовніше - самовдосконалення. Звідси вирішення в буддизмі проблеми релігійного культу, духовенства і церкви. Самовдосконалення в буддизмі пов'язане з уявленнями про істинне знання, яке спрямоване не на зовнішній світ, а на споглядання свого власного, внутрішнього с віту. Воно досягається шляхом медитацій, практикою .буддійської йоги - дх'яни. Шляхом медитативного трансу людина має досягнути чотири щаблі сходження, чотири вищих стани: доброзичливості, піднесеної радості, співчуття до близьких, цілковитої неупередженості. Щоб досягти праведності, людина повинна так удосконалити себе, щоб мати здатність постійно перебувати в одному з цих станів.-Це забезпечує її незалежне становище щодо сансари, це вже крок уперед, бо це є набуття чотирьох пай ви тих доброчинностей. Допоможуть людині в цій справі вісім досконалостей - це певні стадії зосередженого міркування і відповідні здатності: 1) відключення від зовнішніх подразників; 2) відключення внутрішніх подразників; 3) цілковите припинення розумово-емоційної діяльності; 4) екстатичний стан цілковитого відчуження; 5) подолання відчуття простору і часу; 6) усвідомлення хибності "я" і вихід за його межі; 7) усвідомлення "пустоти" всього сущого; 8) подолання антиномії "свідоме - несвідоме". Інакше кажучи - досягнення цілковитої прострації. Ці досконалості приводять до осягнення чотирьох вищих мудростей, які є ступенями дедалі глибшого споглядального самозосередження: радість, що виникає від відвернення від зовнішнього світу і концентрації мислення на якійсь важливій ідеї; спокій, який припиняє розумову діяльність; захоплення, що виникає від вимкнення почуттів; транс, який забезпечує цілковиту відірваність від будь-яких подразнень, повну ізоляцію душі від усього. Медитативний перехід у транс наближує віруючого до надприродного, але не є переходом до потойбічного світу, що є протилежністю і запереченням світу реального. Бхікку (монах, який медитує) ще не покидає цей світ. Не настає і перевтілення, транс доводить, що бхікку вже мав певні заслуги і наблизився до припинення перевтілень, він ось-ось вийде з кола сансари, він впевнений, що нинішнє його народження - останнє, віл впадає в стан нірвани, стає архатом ("достойним"). Його архатство підтверджується шістьма одкровеннями чи шістьма знаннями, особливими здібностями, які ставлять його вище від усіх людей. Він може творити чудеса (ширяти в повітрі, миттю переноситись у будь-яке місце і в будь-який час, тобто він долає проблему простору і часу); чути на будь-якій відстані; разом бачити все, що є навколо нього і за межами того простору, де він знаходиться; усе знати і все розуміти, все пам'ятати, в тому числі згадувати про свої минулі перевтілення, чого звичайні люди позбавлені; більш того - він може згадувати про минулі народження усіх інших живих істот. Саме на цих архатських здібностях побудовані "Джатаки" - Будда розповідає про свої минулі народження і народження інших людей і цим пояснює сучасні ситуації і проблеми. Нарешті, шосте знання - це цілковита впевненість у досягненні архатом нірвани. Звернемо увагу на те, що досягнення нірвани вже тут, у земному житті, є запереченням потойбічності визволення, спасіння. Нірвана - це певний психічний стан особистості, яка припиняє свою життєдіяльність, дхарм и душі людини припиняють своє хвилювання, із стану духовного активного буття переходять у стан неактивного, невиявленого, яке є істинним буттям. Людина виключається з життя - і в цьому величезний соціальний смисл буддійського вчення, це і є його практичне спрямування. Буддистські богослови намагаються всю суть буддизму викласти у трискладовій формулі, яка дістала назву тріратни: "Будда - дхарма - сангха". У цьому є певний сенс: віруючий для спасіння має покладатися на Будду, старанно виконувати його вчення, додержувати правил вчення, поведінки в колективі, общині. Буддист має якнайчастіше повторювати формулу "ом маніподмехум", що буквально означає "хвала коштовному каменю в лотосі", алегорія до "хвала незрівнянному Будді". Етичні вчення Давнього Китаю Зародження давньокитайської філософської думки припадає на VIII ст. до н. е. Тогочасні мислителі переймалися переважно моральною проблематикою, з якою за актуальністю могли конкурувати хіба що проблеми побудови ідеальної держави і права. Здебільшого вона стосувалася відносин між людьми різних соціальних верств, моральності правителя, стосунків у сім´ї тощо. Вже у найдавнішій пам´ятці китайської народної творчості «Ші цзин» («Книзі пісень») піддано осуду жорстокість, несправедливість правителів, хоча в інших її розділах прославлялись їх сила, благородство, доблесть, що відповідало поглядам тогочасної аристократії. Різноманітні аспекти моральної проблематики (досконалість правителя, моральні якості особистості) порушено в «Шу цзин» («Книзі історії»). Значну роль у становленні і розвитку етики Давнього Китаю відіграла «І цзин» («Книга перемін»). Основна її ідея полягає у нероздільності неба, землі і людини, у визнанні постійних змін природних і суспільних явищ, зумовлених взаємодією «янь» та «інь» (світлого і темного, твердого і м´якого, чоловічого і жіночого, успішного і невдалого тощо). Янь — активне, всепроникаюче, те, що освітлює шлях пізнання; інь — пасивне, темне начало. Символіка, афористичність і термінологічна багатозначність «Книги перемін» відкривали простір для найрізноманітніших філософських її тлумачень представниками різних філософських шкіл Давнього Китаю. Кожне питання вони висвітлювали через призму моральності. Даосизм Даоси́зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційна філософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами. В історії Даосизму має місце розділення вчення на філософський Даосизм (дао цзя), що розвинувся в неодаосизм, і релігійний (дао цзяо), що включив алхімію, демонологію, лікування. За час свого існування даосизм не створив єдиної церкви, а догматичні положення його ортодоксальних направлень не сформувалися в конкретний, спільний для всіх віруючих догмат, подібно до християнського «Символу Віри». Це відбилося на поліморфізмі даоської доктрини особливостях ритуальної діяльності і організаційних рівнях. Проте даосизм є цілісний соціокультурний феномен, що робить значний вплив на життя сучасного китайського суспільства. Елементи вчення Даосизм виник у 6 столітті до н. е. і є однією з двох корінних китайських релігійно-філософських систем (іншою є конфуціанство), яка значно вплинула на розвиток китайської культури. Ціль даосизму, як філософії виражається у «Дао Де Чінг» (книга шляху і благодаті) мислителя Лао-Цзи, Чуанг Цу, і у Льє Цу будучи глибокою, радісною, таємничною і практичною гармонією з всесвітом. В політиці і виживанні, даос шукає дієвого шляху найменшого спротиву і скромності. Всі крайні позиції ведуть до своїх протилежностей. Все є в русі, за винятком самого Дао (Шляху). Інь (жіноче) врівноважує Ян (чоловіче). Наголошується на медитації За твердженням даосів, світ у цілому і людина зокрема характеризуються трьома видами життєвої енергії: шен (дух), ци (дихання) і цзін (життєва субстанція). Під час медитації людина прагне до злиття мікрокосму (її) з макрокосмом (всесвіт). З цією метою людина повинна позбавитися від дуалістичного сприйняття дійсності; іншими словами, вона прагне ототожнити своє Его зі всім всесвітом, тобто позбавитися від суб'єктно-об'єктної свідомості. Отже, даоська медитація глибоко містична. Містичний союз зі всім сущим не піддається раціональному поясненню; збагнення здійснюється безпосередньо через досвід. Таким чином, затверджується фундаментальне положення даосизму, згідно з яким розказане Дао не є достеменне Дао. Те, що пізнається під час медитації не піддається словесному вираженню. Якщо все знаходиться в процесі постійної зміни, ідентифікація власного «Я» стає ілюзією, явною помилкою, але рано чи пізно людина буде вимушена змиритися з реальністю змін. Проте даосизм не схильний вдаватися до мудрувань і акцентує увагу на практичному здійсненні цієї концепції. Людина повинна переконатися на власному досвіді в суті питання, тобто усвідомити дійсну реальність і відчути себе частиною потоку Дао. спонтанності простоті. Подібно до водного потоку, життя людини повинне протікати за шляхом найменшого опору. Отже, ідеалом даосів є існування, вільне від проявів пристрастей і амбіцій. Проте серйозною перешкодою на шляху до звільнення від мирських бажань є освіта, бо знання збільшує прихильність до бажань і амбітні прагнення. Саме тому даоси розробили теорію мислення, що перешкоджає підвищенню інтелектуального і освітнього рівнів. Природна простота (пю) виявляється в спонтанних вчинках (ву-вей), що відображають природну гармонію. В процесі ву-вей особа виражається в своїй первозданній простоті і єднанні з навколишнім світом. В цьому випадку свідомість не встигає проявити свій раціональний початок і підсвідомість бере на себе функції управління особою. Вказані якості сприяють усвідомленню природи всіх живих істот і місця людини на цьому світі. Подібно до буддистів, даоси співпереживають всім живим істотам. Де (чеснота) і Ч'і (енергія) представляють силу беззусильної дії доступної для даоса. Як релігія, даосизм наголошує на алхімічних відносинах між макрокосмосом і мікрокосмосом, шукаючи формулу безсмертя за допомогою: контролю дихання дієти вправ сексуальної стриманості хімічних еліксирів У даосизмі розвинулось священство, величезний єрархічний пантеон «богів» і безліч священних текстів і ритуалів пов'язаних з різними сектами. Пізніше повстало чернецтво. З часів китайської культурної революції (1966—1968) релігійний даосизм активно практикується головним чином на Тайвані. Філософський даосизм викликав зацікавлення на Заході, особливо І Чінґ, містичний твір, який має за мету пояснити значення випадкових подій. Основні категорії даосизму Дао (道) — буквально шлях, в даосизмі-духовність. Дао означає Шлях осягнення законів природи, її закономірностей. Вчення закликає людей жити по природних законах, відповідно до Дао, універсальним гармонізуючим принципом. Дао трактується як абсолютна категорія, що не піддається опису, одвічний вселенський принцип. На початку «Дао де цзін» сказане: «Дао, про яке можна говорити, не є достеменне Дао». Дао безтілесне і не піддається плотському сприйняттю, воно скрізь і ніде, безформне і безіменне, нескінченне і вічне, порожнє, але невичерпнє. Воно — прабатько всього, включаючи богів. Все народжується з Дао і все вирушає в Дао. Саме Дао знаходиться в безкінечному циклічному кругообертанні: не досягаючи межі воно знов спрямовується до витоку. Дао — вищий закон буття, але не буття, як таке; воно поза буттям, за його межами, але це не Бог, не надприродня сила, бо Дао природнє хоча і неосяжне. Про Дао згадують як про «початок і матір десяти тисяч речей», тобто сутнісну основу буття. Проте Дао не є буттям, але це і не небуття. Це те, що є першопричиною. В цьому відношенні його доречно порівняти з буддиським поняттям шуньяти (порожнечі). Дао універсальне, всепроникне і не піддається руйнуванню. З точки зору метафізики Дао — це джерело, що породжує все суще, і одночасно кінцева мета будь-якого прояву. Воно не володіє фіксованою субстанціальною основою, а лише забезпечує прояв і згасання існування. Згідно з даоською філософією, відпочинок передує руху, а достаток спокою — дії. Дао є основою будь-якого процесу. Само по собі воно нерухоме, але є початком будь-якого руху. У цьому сенсі Дао означає абсолютну природність. Де (德) — буквально відвага або мораль. Сила, або порядок речей у всесвіті. Дао непізнаване, але всюдисуще. Те, про що можна говорити, називається Де (проявлена потужність). Це поняття демонструє Дао у дії, проявляє його потенційну енергію в об'єктах творіння. Якщо Дао — це тотальна суть світу, то Де — це загальний космічний принцип, що визначає для кожного об'єкта належну форму і послідовність майбутніх йому трансформацій, це втілення певного внутрішнього життєвого принципу породженого Дао, того, що зв'язує кожного з Дао, це прояв тотальної суті світу в реальності. Якщо суб'єкт або об'єкт слідують дао (іншими словами, діють природним чином), їх наповнює енергія (де). При цьому не мається на увазі якась сила, що прагне до насильницьких змін що суперечило б самій суті вчення, а природна сила, що повністю виявляє природний потенціал. За аналогією з водою, Дао подібне до потоку, силу перебігу якого представляє де. У-Вей (無為) — буквально недія — розуміння того, коли потрібно діяти та не діяти, перебуваючи у гармонії з Да Ключовий термін, що позначає утримання від активних дій,— у-вей. Його можна перекласти як невтручання, хоча саме слово зовсім не має на увазі абсолютної пасивності. Навпаки, це дія, але здійснена відповідно до двох принципів: — жодне зусилля не має бути витрачене дарма; — не слід робити нічого, що не відповідає законам природи. У-вей слід було б перекласти як спонтанна або природна дія. Це те, що людина робить інтуїтивно, не плануючи. Це дія, мотивована реальними обставинами, а не фантазіями. Часто ми діємо всупереч своїй натурі з єдиною метою — довести яку-небудь ідею або принцип. У такі моменти особа внутрішньо суперечлива: емоції підказують одне, раціональний початок — інше, свідомість — третє. У таких умовах вчинок малоефективний і неприродний оскільки є результатом компромісу між різними сферами свідомості. у-вей втілює спонтанну і природну поведінку. Діючи таким чином, ми не задаємося питанням правочинності вчинку, а просто здійснюємо його. У-вей — це якість, яка дозволяє неупереджено дивитися на речі, мистецтво бути самим собою, навик природної поведінки і упевненості в своїх силах. у-вей проявляється тоді коли людина не дотримується умовних стереотипів поведінки і не замислюється над тим, що робить. Іншими словами, людина підкорюється наказам підсвідомості, не втрачаючи час на логічний аналіз і свідому оцінку ситуації. Слід зазначити принципову різницю між мораллю даосов і конфуціанців. Згідно Конфуцію, етичні норми повинні визначатися законними актами що регламентують суспільну поведінку. Іншими словами, деякі вчинки приносять безперечну суспільну користь навіть у тому випадку, коли суперечать природним людським імпульсам. Даоси вважають такий підхід неприпустимим. Подібне насильство над людською природою порушує гармонію Дао. Компоненти даосизму Даоська філософія Книга Змін, особливо шанована у конфуціанстві та даосизмі Китайська астрологія, Фен-шуй, Китайська медицина, Даоське вчення про бессмертя, зовнішня алхімія, внутрішня алхімія Даоська медитація, Практика транса та спілкування з духами, Даоський пантеон, Мантика та гадання, Дао Любові, Бойові мистецтва, кунг-фу Ци Цигун Конфуціа́нство Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу. Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення. З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї. Передумови виникнення Конфуціанство склалося в період осьової доби, коли здійснювався перехід від міфологічного до філософського світогляду. Філософський світогляд розвивається за умов, коли індивіду дозволяється мати власну, особисту думку, що не властиво китайському менталітету. Однак, в той час відбувався процес заміни дрібних державних об'єднань, централізованою державою. Цей період відомий у історії Китаю, як боротьба царств. Саме в цей час склалися основні філософські системи стародавнього Китаю: даосизм, легізм, моїзм та конфуціанство, які в основному цікавилися питаннями етики та управління державою. На відміну від античної філософії китайські мудреці набагато менше цікавилися питаннями онтології та гносеології. Вчення Конфуція опиралося на традиційну китайську культуру і на патріархальну релігію китайців. Воно відображало перед усім погляди верстви державних чиновників, літераторів, істориків. В Китаї його називали «школою службовців». Внаслідок війни між царствами аристократія була відсторонена від управління державою. Цю функцію виконували в основному чиновники, для яких було характерним ототожнення своїх інтересів із державними. Конфуціанство проголошувало пріоритет моралі над правом і спочатку не здобуло загальної популярності, на відміну від легізму. Однак, починаючи з утвердження в Китаї династії Цінь, воно було проголошене державною ідеологією і залишалося нею впродовж численних віків аж до початку XX століття. Основні засади Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі. Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин. Культ Неба Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах — культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією. Благородна людина Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородна людина», цзюньцзі, якій властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи На протилежному полюсі конфуціанство розглядає простолюдина (сяожень), помисли якого спрямовані на те, як би вигідніше пристосуватися у житті. Сяожень нешанобливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимогливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки самовдосконаленню, то простолюдина може спонукати до вдосконалення лише страх перед покаранням. Людинолюбство Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень - людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближніми головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі. Істинність такої моральної вимоги Конфуцій обґрунтовує не посиланням на Бога чи Божу волю, а міркуваннями корисності для суспільсва. Китайській культурі не властивий поділ моралі на божественну й людську. Благо - це те, що більшість людей вважає благом. В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе місце, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань. Найважливішим критерієм людської величі є взаємоповага вдома, старанність на роботі, правдивість у стосунках із оточуючими. Особливо важливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуціанство вважає основою політичної та соціальної структури суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини. Ціллю самовдосконалення є досягнення рівня благородної людини цзюньцзі – цей рівень не залежить від соціального статусу, а досягається шляхом виховання в собі високих якостей. Конфуцій запропонував ідею мирного співіснування. В основі його ідеальної держави було покладено поняття патерналізму. Патерналізм – філософська течія, представники якої стверджували, що управитель повинен піклуватись про своїх підлеглих, як батько піклується про своїх дітей. Для того, щоб правитель став батьком для підлеглих, він повинен мати високу мораль освіченості. Ритуали У вченні Конфуція важливе місце посідає поняття лі, що можна перекласти як ритуал, правило, церемоніал. Конфуціанство вимагає неухильного дотримання лі, без якого неможлива держава. Без лі немає відмінності між небом і землею, між правителями й підлеглими, верхами й низами, літніми й юними. У свою чергу лі визначається усталеними звичаями й традиціями. Таким чином, конфуціанство за своїм характером консервативний, патріархальний світогляд. Конфуціанство вважає, що добровільне дотримання людиною ритуалів набагато ефективніше виховує в ній принципи гідної поведінки, ніж зовнішній щодо людини закон, що опирається на покарання. Етичні вчення Давньої Греції Різноманітність типів філософських учень Давньої Греції зробило давньогрецьку філософію школою філософського мислення для всіх наступних часів, насамперед для філософії Давнього Риму. «...У різноманітних формах грецької філософії, — вважав Ф. Енгельс, — уже мають місце в зародку, у процесі виникнення майже всі пізніші типи світоглядів». У розвитку давньогрецького суспільства виокремлюють гомерівський період (XII—VI ст. до н. е.), який характеризують патріархально-родові відносини і відповідна їм мораль і післягомерівський період (VI ст. до н. е. — V ст. н. е.), що позначився активним розвитком ремесел, товарно-грошових відносин, використанням рабської праці. Нові суспільно-економічні відносини покликали до життя адекватні їм норми моралі, витісняючи мораль, яка ґрунтувалася на патріархальних засадах. Суперечність між родовою мораллю, що відживала, і мораллю рабовласницького суспільства породила різноманітні дискусії, привернула увагу мислителів до проблем етики. Ця суперечність і відповідні моральні конфлікти відображені в міфах і творах поетів Гомера та Гесіода, драматургів Есхіла, Софокла, Евріпіда, у перших філософських ученнях. Гесіод, наприклад, протиставляв спосіб життя (зокрема, моральні стосунки) людей золотої доби і своїх сучасників — людей залізної доби, оспівував працю хліборобів. Перші античні філософи — Фалес, Анаксімандр, Анаксімен (мілетська школа), які деміфологізували картину світу, цікавилися насамперед натурфілософськими (лат. natura — природа і філософія) проблемами, однак деякі їх думки стосуються проблеми внутрішнього світу людини. Загалом у Давній Греції було багато етичних ідей, концепцій, учень. Найпомітнішими серед них є етика Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, а також етичні вчення стоїцизму та скептицизму. ЕТИКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ Середньовічна європейська етика — від занепаду Римської імперії до зародження капіталізму (XV ст.) — формувалася в умовах беззастережного панування християнської ідеології. Філософське життя жевріло лише у монастирях, де воно поступово перепліталося з теологією (сукупністю релігійних доктрин про сутність і діяння Бога, що ґрунтуються на текстах, які вважаються Божественним одкровенням). Багатство і різноманітність етичних ідей античного світу поступилися місцем ідейній одноманітності середньовічної етики, основою якої стали тексти Біблії. Будь-який відхід від християнських ідей, навіть від окремих догматів ортодоксального християнства, жорстоко переслідувався. Античні концепції моралі були неприйнятними для християнства передусім тому, що розуму в них відводилась істотна, а часто й визначальна роль. У християнській етиці на перше місце виходить релігійна віра, а розум вважають другорядним як в осягненні сутності моралі, так і в ситуації морального вибору. Християнська етика означила перехід від розуміння моралі як сукупності чеснот людини до інтерпретації її як системи об´єктивних надіндивідуальних норм. Перші концепції християнської етики сформовані в період кризи ідеалів, цінностей античного суспільства. Раннє християнство постало як космополітична релігія пригнічених і принижених мас, які об´єднувались задля того, щоб вижити, у християнські общини не за національною чи територіальною належністю, а за класовою ознакою. Воно було ідеологією низів, що протистояла світовому злу, яке, на їх думку, уособлювала Римська імперія з її бюрократичною машиною, жорстокою експлуатацією, деградованою мораллю, зокрема небаченою розпустою. Християнські общини, навпаки, керувалися принципами рівності, взаємної підтримки (ділилися останнім шматком хліба) і повної довіри. Саме на них вибудовувалася ідея християнської любові. Стосунки, які культивувалися в християнських общинах, мали викоренити зло, підняти мораль на якісно новий рівень. Про специфіку ранньохристиянської етики, зокрема й розуміння любові, свідчать такі висловлювання: «Будуть перші останніми і останні першими»; «Легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити до Царства Божого»; «Блаженні убогі духом» (добровільно убогі); «Блаженні ті, хто плаче» (ті, для кого неприйнятна влада зла у світі й у своєму серці). Згодом християнська етика визнала класове суспільство, і принцип любові набув вселюдського характеру. Вважалося, що кожному віруючому слід прийняти дисгармонію людських стосунків у класовому суспільстві на себе і в такий спосіб перебороти її. З цією метою проповідували любов, яка не поділяла людей на своїх і чужих, добрих і недобрих, друзів і ворогів, оскільки в них усіх один Бог. Наслідком принципу християнської любові є нова, невідома античності, чеснота — милосердя, яка передбачає готовність до співчуття, всепрощення, допомоги стражденним. В епоху середньовіччя мораль зрослася з релігією, а наука про мораль (етика) — з теологією. Ідея підпорядкування моралі релігії, а етики — теології найпереконливіше виявилась у творчості найталановитішого мислителя епохи патристики (вчення перших християнських теологів — отців церкви) Августина (Блаженного) Аврелія. Етика отців церкви насамперед протиставила християнський моральний ідеал численним ідеалам, які пропагували античні мислителі. Вона засвідчила перехід від античної до християнської антропології (поглядів на походження, сутність і призначення людини), основою якої є положення із «Книги Буття» про створення людини «за образом Нашим, за подобою Нашою». |