Поняття філософії та проблема її походження
 Скачать 152.69 Kb.
|
Термін «філософія» має давньогрецьке коріння. Він походить від двох грецьких слів: «філео» — любов (у деяких філософіях від: «філос» — приязний, друг) і «софія» — мудрість і означає любов до глибоких теоретичних міркувань, а в дослівному перекладі — «любов до мудрості». Українські філософи XVIII—XIX ст., і передусім Г. Сковорода, позначали філософію словом «любомудріє». Вперше термін «філософія» з'явився у вжитку відомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрість» — це якість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити її. А як назву специфічної галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький філософ Платон (429—347 р. до н. е.). Спочатку філософія охоплювала увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо. Філософія (грец. philosophia — любов до мудрості) — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому філософія започатковується у VII—VI ст. до н. е. в таких осередках людської цивілізації, як Давні Індія та Китай, Досягнувши своєї класичної форми у Філософія виникла з перенесенням основної уваги на людини в її ставленні до світу, тобто на людину, що пізнає, що перетворює і творить світ. З плином історії конкретне наповнення цієї загальної специфіки філософського предмета неодноразово оновлювалося, наповнювалося новими смисловими нюансами, але завжди в основі філософського знання лежала установка на з'ясування зв'язку між людиною і світом, тобто на з'ясування внутрішніх цілей, причин і способів пізнання і перетворення світу людиною.Давній Греції. 2. Філософія як світогляд Свiтогляд - це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті, вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання, переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi якої завжди перебувають уявлення людини про себе. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми. Фiлософський свiтогляд дає змогу виробити таке бачення свiтy, яке водночас є i суб'єктивним i теоретичним, а отже, i досягти людинi гapмонії з собою, зi cвоїм баченням cвiтy й самим світом. 3 цим пов'язанi такi особливостi фiлософiї, як i те, що вона, будучи за формою дiяльностi наукою, не єнаукою за своїми функцiями та значенням для людини. У фiлософiї, на вiдмiну вiд iнших наук, не iснyє єдиних, загальновизнаних теорiй. Образно кажучи, фiлософiй є стiльки, скiльки фiлософiв, проте icнyє единий теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функцiї, якi постiйно перебувають у процесi становлення й осмислення. 3. Історичні типи світогляду Свiтогляд - це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті, вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання, переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розумiння людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних тишв світогляду: 1.Міфологічний- це результат практично-духовної дiяльностi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткоi" межi мiж мисленням та мовленням, свiдомiстю та рез.льнiстю, предметом та думкою про предмет. 2.Науковuй свiтоглядє теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина вбачається в ньому тiльки частиною світу - природи чи суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи собi на службу i створити комфортний світ цивiлiзацiї. 3.Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький свiтогляддає суб'єктивний образ свiтy, в якому художник досягає rapмонії зi cвітом тому навіть сучасне художне бачення свiту близьке до мiфологiчного. 4.Релiгiйний свiтоглядчiтко подiляє світ та людину, природнє та надприроднє, земне та потойбiчне. Люди на, створена за образом та подобою Бога, займае головне, центральне мiсце у створеному Богом світі. У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбiчне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає йому смислової завершеностi i таким чином досягає rapмонії з ним. 5. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми. 4 Фундаментальні філософські проблеми. Проблема буття - найважливіша проблема філософії. Антологія - вчення про буття. Філософія з глибокої старовини билася над цією проблемою. Уперше категорія буття з'явилася у элеатов. При осмисленні проблем реальності люди фіксують дві частини: я і не я. Категорія буття протистоїть категорії небуття. У элеатов буття визначається як мислення. Буття ототожнюється іноді зі свідомістю. У екзистенціалізмі філософія ототожнюється з повною свободою. Існує декілька підходів до трактування буття і небуття : - Небуття немає, є тільки буття. Небуття - різновид буття (Зенон). - Існує і буття, і небуття (представники цього підходу - атомисты). По Платону буття - світ ідей, небуття - це чуттєвий світ. Для Гераклита, буття і небуття - це дві категорії, що перетікають один в одного. - Є тільки небуття (Чанышев). Проблема пізнання ("эпистемологическая проблема") не може розглядатися окремо від проблеми розвитку інтелекту. Вона зводиться до аналізу того, як суб'єкт здатний пізнавати об'єкти усе більш адекватно, тобто яким чином він стає здатним до об'єктивності. Об'єктивність не дана дитині із самого початку, як стверджують емпірики, і для її розуміння, по Пиаже, потрібна серія послідовних конструкцій, що усе більш наближаються до неї. 5 Співвідношення філософії і науки. Щодо проблеми співвідношення філософії і науки існують полярні погляди, де філософія або представлена як наука вищого ґатунку, “наука наук”, що переважає всі спеціальні науки, або, філософії не знаходиться місця серед інших наук, її відносять до сфери псевдонаук і псевдознання, а термін “метафізика” вимовляється з презирством, як синонім слова “шарлатанство”. Традиційна точка зору на співвідношення науки і філософії могла би коротко бути сформульована так: наука народилася з філософії, отже, філософія – свого роду донаукова стихія, материнське лоно, але не наука, подібна до інших. Точні науки, що приймаються як певний зразок наукового знання, мають у своїй основі базу аксіом, якої позбавлені філософія і низка гуманітарних наук, але навіть гуманітарні науки передбачають наявність свого особливого предмета і методу (методів), чого теж позбавлена філософія. На перший погляд, єдиним висновком може бути той, що філософії немає місця серед інших наук, але є ще один аспект проблеми, який слід брати до уваги: проблема впливу. Чи справляє розвиток філософської думки вплив на розвиток наук і якщо так, то яким чином і у зв’язку з чим це відбувається? Філософія володіє здатністю чинити на науки такий сильний вплив, що без урахування цього не може бути зрозумілий сам процес наукового розвитку, процес нарощення знання і процес зміни характеру пізнаного та його ролі у житті людини. 6 Функції філософії . філософія виявляє (експліцирує) самі загальні ідеї, уявлення, форми досвіду, на яких базується та або інша конкретна культура або суспільно-історичне життя людей в цілому. Їх називають универсалиями культури. Важливе місце серед них займають категорії, до яких відносять такі універсальні поняття, як буття, матерія, предмет, явище, процес, властивість, відношення, зміна, розвиток, причина - слідство, випадкове - необхідне, частина - ціле, елемент - структура і ін. Категорії відображають самі загальні зв'язки, відносини речей. В своїй сукупності вони складають основу всякого людського розуміння, інтелекту. Ці поняття прикладені не до якоїсь однієї області явищ, а до будь-яких явищ.. Такі поняття присутні у всякому мисленні, на них тримається людська розумність. Крім функції експлікації "універсалій" філософія як раціонально-теоретична форма світогляду бере на себе і задачу раціоналізації - перекладу в логічну, понятійну форму, а також систематизації, теоретичного виразу сумарних результатів людського досвіду у всіх його формах. Розробка узагальнених ідей і уявлень із самого початку входила в задачу філософії як раціонально-теоретичної форми світогляду. Звідки ж черпали філософи матеріал для цієї роботи? В процесі історичного розвитку база філософських узагальнень міняла свій вигляд, охоплюючи все більш обширні досвідчені, а потім і теоретичні знання. Ну а на перших порах філософська думка зверталася до різних позанаукових і донаукових, у тому числі буденним, формам досвіду. Наприклад, розроблене в старогрецькій філософії вчення про атомістичну будову всього сущого, на багато сторіч що передбачило відповідні конкретно-наукові відкриття, спиралося на такі практичні спостереження і навики, як розділення матеріальних речей на частини (дроблення каміння, млинова справа і інші). До цього примикає також важлива критична функція, яку виконує філософія в культурі. Пошук рішень складних філософських питань, формування нового з світобачення звичайно супроводиться критикою різного роду помилок, забобонів, помилок, стереотипів, що встають на шляху до істинного пізнання, правильної дії. Задачу критичного філософського мислення, руйнування, розхитування догм, застарілих поглядів з особливою силою підкреслив Ф. Бекон, гостро що усвідомив, що у всі століття філософія зустрічала на своєму шляху “докучливих і обтяжливих супротивників": марновірство, сліпе, непомірне релігійне завзяття і іншого роду перешкоди. Бекон назвав їх “примарами", звернувши увагу на те, що серед “примар", що паралізують пізнання і мудру дію, всякий раз виявляється вічний ворог живого, допитливого інтелекту - укорінена звичка до догматичного способу пізнання і міркування, прихильність наперед даним поняттям, принципам, з якими прагнуть “погоджувати” все інше. Найважливішою функцією філософії в культурно-історичному житті людей є узгодження, інтеграція всіх форм людського досвіду - практичного, пізнавального і ціннісного. Їх цілісне філософське осмислення - необхідна умова гармонійного і збалансованого суспільного життя. Так, щоб стати повноцінною, політика повинна бути скорельована з наукою і моральністю. Вона немислима без правового забезпечення, наукового обгрунтовування, гуманістичних етичних орієнтирів, зовні обліку національних, релігійних і інших особливостей різних народів, нарешті, без опори на світоглядні цінності здорового глузду. 7 Методологічна функція філософії. Виділення методологічної функції як вихідної обумовлене тим, що філософія займає особливе місце в процесі усвідомлення буття в структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від визначеної сфери дійсності, являє собою відбиток саме цієї визначеної сторони людського буття. Філософія ж, розглядаючи в самій узагальненій формі відношення людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття людини як такі, а їхній взаємозв'язок через призму розкриття природи і сутності світу, природи і сутності людини і їхнього взаємозв'язку. Тому основні положення філософії є загальнозначущими, мають методологічне значення для кожної із форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмета, для усвідомлення людиною свого відношення до всіх сфер дійсності і до самої себеПід методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер відношення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ці принципи укладають у собі виражені в загальній формі уявлення про сутність світу і людини, про граничні основи їхній буття, про відношення людини до світу і до себе. Таким чином, методологічна функція філософії дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини вихідні, що основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція припускає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини, граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться. 8 Структура філософії як науки. структуру сучасної філософії: 1. Вчення про буття - або онтологія (З грец. Онтос - суще, буття; логос - вчення). Вона включає в себе питання про систематизують первоначалах буття, вчення про єдиного, про сущому буття, про його первопрінціпах. Антична філософія починалася з онтології: стародавні шукали основу світобудови. Мілетці (представники мілетської школи) бачили літературних уподобань основу буття в природних стихіях: Фалес - у воді, Анаксімен - у повітрі, Геракліт - у вогні ("огнелогосе"). Емпедокл з ганте - відразу в чотирьох елементах: воді, повітрі, землі й вогні. Інші прагнули універсалізуватися уподобань: Піфагор вважав їм число, Анаксімандр - Апейрон, Анаксагор - гомеомеріі (елементарні, найдрібніші насіння речей), Демокріт і Епікур - атоми (неподільні найдрібніші частинки), Платон - ідеї (світ ідей-ЕЙДОС). 2. Вчення про пізнання - гносеологія (Епістемологія) або теорія пізнання (від "гнозис" - знання). Філософська теорія, яка розглядає кордону і можливості людського пізнання, а також шляхи та форми пізнавальної діяльності. Гносеологію цікавлять питання істинності наших знань, критерії істинності, різні точки зору з цих питань - головна проблема гносеології та епістемології зокрема; особливості соціального, наукового, позанаукового та інших видів знання. 3. Вчення про методи людської діяльності - методологія. Вона включає в себе погляди на загальні способи і підходи людини до дійсності. Методологія виділяє два основних філософських методу: діалектичний і антідіалектіческій (метафізичний), які розроблялися у філософії, починаючи з античності. Крім цього, методологія включає в себе вчення і про інші, загальнонаукових принципи і методи підходу людини до дійсності, які нерідко так само розроблялися, в тому числі і філософією. Наприклад: - Принцип системності; Принцип причинності (казуальне); Принцип загальності і відмінності (відносини загального і одиничного, загального і окремого, частини і цілого). Принцип загальної взаємозв'язку (явище і сутність, можливість і дійсність, зміст і форма, необхідність і випадковість) та ін Методологія розглядає й такі підходи, як: Еволюційний і революційний; Прогресивний і регресивний; Історичний і логічний та інші. 4. Вчення про людину - філософська антропологія (Від грец. "Антропосе" - людина) і вчення про цінності - аксіологія (Від грец. "Аксіо" - цінність). Філософська антропологія та аксіологія - це специфічні і найважливіші частини філософського знання. Вони займаються аналізом проблем людини, його природи та сутності, спосіб її життя, пошуками головних орієнтирів людської діяльності. Аналізують ціннісні орієнтації людини і включають в себе вчення про такі цінності, як свобода особистості, сенс буття і сенс життя, щастя, любов, доля, смерть і безсмертя, краса, добро, моральність в цілому. Вони дають установку на ієрархію цінностей. Специфічні філософські дисципліни - етика і естетика призначені займатися духовним світом людини, є антропологічними та аксіологічного знанням про нього. 5. Вчення про суспільство - філософська соціологія і філософія історії. Філософію тут цікавлять загальні закони розвитку суспільства та взаємини людини з суспільством. Вона досліджує історію з точки зору перспектив розвитку, майбутнього людства. Аналіз прогресивного і регресивного розвитку, мета і призначення історії, співвідношення понять "цивілізація" і "культура" - деяке коло проблем цих розділів філософії. 9. Поняття об’єкту та предмету філософії. Предмет філософії — історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється. Ці процеси відбувалися і відбуваються за двома основними шляхами: "відгалуженням", тобто відокремленням від різноманітних систем знань у міру їх накопичення, і "самовизначенням". Наповнення предмета філософії новим змістом триває і нині, тому що філософська думка — цс вчення про вічне. Упродовж всієї своєї історії вона розвивається і збагачується, але зберігає водночас спадкоємність пізнаного. Об'єкт її вивчення невичерпний. Отже, філософія — це теоретичне світорозуміння, вчення про загальні принципи буття і пізнання, про ставлення людини до світу, система її узагальнених поглядів на світ у цілому і своє місце в ньому. Об'єктом вивчення філософія утверджує цінність людини як особистості, гуманізм суспільних відносин, соціальний прогрес і наукову творчість. Філософська думка є науково-теоретичною і духовно-практичною думкою про вічне. Об'єкт філософського осмислення залишається, він існує завжди. Разом з тим філософська думка постійно відображає потреби часу, впливає на уми і серця сучасників. Численні напрями, течії та школи у філософії є спадкоємцями її предмета. Вплив філософії на життєдіяльність людини і суспільства виявляється в її функціях. 10. Поняття методу у філософії. Метод і методологія. Метод (грецьк. metodos) у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній. Нині питання методу й методології широко ставляться й вирішуються в таких філософських напрямах, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм,постструктуралізм, пост-позитивізм тощо. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях (Г.Гадамер,Г.Ріккерт,П. ікьор та ін.).Таким чином, метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод дисциплінує пошук істини, дає змогу зекономити сили і час, рухатися до мети най-коротпіим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини. Методологія (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання; logos — вчення) — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Вживаються поняття "методологія фізики", "методологія біології", "методологія пізнання космосу", "методологія соціології", "методологія економіки" та ін. Практична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге — це галузь те-оретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.
Метафі́зика — філософія буття, наука про граничні і надчуттєві принципи і засади буття. Термін метафізика походить від сполучення грецьких μετά (metá) (після) і φυσικά (фізика). Тобто метафізика — це те, що йде після фізики. Так назвали учні Арістотеля його твори, що не потрапили до твору "Фізика". Відомі філософи й богослови розвинули на грані релігії й науки таке вчення, як метафізика. Ще Аристотель називав метафізику першою філософією. Метафізика (із грецької мови – після фізики) – це наука про надчуттєві принципи буття. Метафізика є підготовкою до Євангелізації. Вона може допомогти знайти спільну мову у багатьох спірних міжконфесійних і міжпартійних питаннях. Вона допомагає у спілкуванні з різноманітними категоріями слухачів, пропонуючи уважно вислухати їхню позицію, у чомусь погодитись з їхніми висловами і вміло вказати на несумісність, чи некоректність їхніх помилкових висловів. Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має ряд значень, які суперечать одне одному, тому значення терміну дуже сильно залежить від контексту: Відомий фізик, засновник квантової теорії поля Макс Планк писав: "Бог для віруючих стоїть на початку мислення, а для фізиків на кінці мислення." Образно кажучи, наука допомагає людям рухатись вперед, а релігіявказує напрямок руху. Релігія й наука виходять із того самого джерела і ведуть до тієї самої мети. Вони обидві є виявом людського мислення, шукання й відчування. Вони обидві шукають правди: "і спізнаєте правду, і правда визволить вас" (Ів. 8.32). Релігія веде до Бога прямо, шукаючи Творця, а наука йде до Творця посередньо, шукаючи Його крізь творіння. Релігія доходить до повної таємниці, до останніх причин усього, що існує, а наука затримується на поверхні, відкриваючи другорядні причини та послідовні зв'язки. Відносини релігії та науки зводяться до самої людини, до її волі, щирості, бо не сама наука веде до віри, чи невіри, а особиста настанова людей, які займаються наукою. Великі вчені, які були засновниками природничих наук, були глибоко віруючими. Відомі фізики, астрономи: І. Ньютон, М. Копернік, В. Гершель, Й. Кеплер, Г. Ерстед, А. Ампер, А. Вольта, А. Беккерель, Р. Мілікен, А. Едінгтон, А. Ейнштейн, А. Комптон, А. Кастлер стверджували, що між релігією й наукою нема суперечностей, а наукові дослідження приводять до визнання Бога як Творця Всесвіту.
Діалектика – один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького сііаіектіке – мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу мислення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика – це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філософії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля. Недолік марксистської інтерпретації діалектики і метафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелівської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізику як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософських методів, крім діалектики. Філософія, як відомо, намагається сформулювати зміст найбільш загальних понять («необхідність», «живе», «прогрес», «добро» тощо), який неможливо строго послідовно вивести з досвіду чи іншим способом. Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджуватиме, що «необхідність – це не випадковість», «живе – не мертве», «прогрес не є регрес», «добро є запереченням зла». Завдяки такому протиставленню ці поняття набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що в необхідному є випадкове, в живому – мертве, у прогресі – регрес, у добрі – зло, розкривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського. 13. Основні закони діалектики Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, формують предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різноманітні аспекти процесу розвитку. Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку. Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики. Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної. Діалектична суперечність — це не просто відношення одвіку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універсальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним законом «тотожності протилежностей», який стає законом пізнання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздвоїти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідношення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез. Єдність протилежностей як сторін однієї й тієї ж суті є умовою існування та функціонування явища в його цілісності: життя функціонує як життя, лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне життя суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д. Взаємодія протилежних сторін однієї і тієї ж суті є джерелом саморуху. Саморух явища — це процес його самовідтворення, який здійснюється на основі взаємодії його-сторін, що взаємообумовлюють і взаємно доповнюють одна одну. Як така взаємодія та чи інша система (природа, живий організм, суспільство) не потребує зовнішньої сили, яка приводила б її в рух, а містить це джерело в собі. Взаємодія, взаємообумовленість, взаємодоповнення протилежностей і є те, що перетворює явище в саморухливе. Такий один бік проблеми джерела саморуху, який, однак, не вичерпує даного питання в цілому. Як єдність протилежностей те чи інше явище, існуючи в своїй цілісності, містить в собі джерело саморуху. Проте,. будучи єдністю протилежностей, це явище утримує в собі внутрішню необхідність «роздвоєння єдиного», «боротьби» протилежних тенденцій, які, зрештою, ведуть до його зміни. Цей суперечливий процес взаємовідносин протилежностей і постає «мотивом», «імпульсом», збудником зміни. Існуюча суперечність вимагає свого розв'язання, тобто зняття своєї основи. Умови цього процесу—в активній взаємодії протилежностей, їх «боротьбі», що веде до розв'язання суперечності. Оскільки розв'язання суперечності виявляється можливим лише за допомогою виходу за межі даної основи, суперечність постає джерелом розвитку, виникнення нового. Закон заперечення заперечення. Спочатку з'ясуємо зміст •^категорії заперечення, який насамперед виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання. Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної діяльності, формою духовного освоєння майбутнього, його практичного втілення в дійсність.
Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослідження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін. Англійський філософ Карл Поппер стверджував, що абсурдна віра в те, що людина може почати наукову діяльність з «чистих спостережень», не маючи «чогось схожого на теорію». Кожен крок експерименту становить дію, що планується і спрямовується теорією.
Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, 'ідеальний тип, матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, структурно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським, методом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спрямованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що використовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації. 16. Матеріалізм Матеріалі́зм — один з основних напрямків філософії, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне — вторинним. Визначення первинності і вторинності різне у різних філософів. Представники вульгарного матеріалізму вважали, що думки, ідеї, свідомість, тобто те, що зазвичай відносять до ідеального, теж є матеріальним. Однак, зазвичай, матеріалісти визнають існування ідеального, хоча вважають його породженим складно організованою матерією. Матеріалізм у філософії протиставляє себе різним школам ідеалізму. У класичній метафізиці матеріалізм є доктриною Демокріта та Левкіпа, що все у всесвіті є матерією чи матеріалом. Всі події пояснювалися в рамках рухів та змін, започаткованих цією матерією. На противагу, Платон намагався встановити існування деяких безтілесних об'єктів, які він називав формами. Арістотель теж не обмежив себе повністю матеріалістичним поясненням світу, а вірив, що душа є нематеріальною. Хоча саме його доктрина призвела до витонченіших матеріалістичних поглядів у порівнянні з досократиками, вона жодним чином не вплинула на безкомпромісний матеріалізм Гоббса, що вважається засновником сучасного розуміння матеріалізму. 17. Спіритуалізм (ідеалізм) як теорія буття. Спіритуалізм — філософське учення, що визнає суттю світу духовну першооснову і розглядає матеріальне як творіння духу (Бога) і протилежне за своїм змістом матеріалізму. Окремі учені ототожнюють спіритуалізм з ідеалізмом. У цьому з ними згоден «Кишеньковий словник атеїста» (1985), що стверджує, що «спіритуалізм — необхідний компонент всякої ідеалістичної філософії». Основна концепція спіритуалізму полягає в тому, що явища матеріального порядку зводяться до духовних. 18. Пантеїзм та його особливості. Пантеїзм (англ. Pantheism, грецьке: Pan - усе і Theós - Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества. У пантеїстичних концепціях нерідко ховалися натуралістичні тенденції, що розчиняють бога в природі і підводили до матеріалізму, представляючи собою вчення, опозиційні за відношенням до панівного теїстичного релігійного світогляду. Іноді ж у форму пантеїзму вдягалися релігійно-містичні прагнення, що розчиняють природу в бозі. У 1828 німецький філософ К. Краузе для позначення своєї ідеалістичної системи, щоб відрізнити її від системи натуралістичного і матеріалістичного пантеїзму, ввів термін «панентеїзм» (від грец. Pán en theó - все в бозі). Відомі приклади химерного переплетення елементів обох типів пантеїзму у світогляді одного і того ж мислителя[1]. 19. Еволюціонізм як теорія буття. Для еволюціонізму характерне визнання "росту" культури, при цьому зміни допускаються тільки убік "кращого".Але саме "краще" розуміється спрощено, як більш "складне".Таким чином, і в цьому питанні еволюціонізм абсолютизує одну сторону розвитку культури - її "ускладнення", але ігнорує іншу, не менш важливу - збереження її "простоти".Таким чином, для еволюціонізму характерно спрощене розуміння процесів розвитку культури, механістичне, метафізичне їхнє тлумачення.Він не враховує всього багатства зв'язків і відносин, з якими пов'язаний розвиток культури, і намагається звести різноманіття форм зміни до якоїсь однієї, найбільш часто зустрічається в історії, часто зовнішньої для культури.Еволюціонізм не піднявся в розумінні розвитку культури до ідеї її саморозвитку за рахунок вирішення внутрішніх, властивих культурі іманентно, протиріч.Еволюціонізм не розглядає протиріччя як джерело розвитку, але вважає його перешкодою, гальмом, випадковістю в культурному процесі.Еволюціонізм абсолютизує одну форму змін в культурі - кількісну.Тому і прогрес культури зводиться до процесів її ускладнення, збільшення кількості зв'язків і відносин, прогрес розуміється як перехід від "простого до складного", а не як перехід від "нижчого до вищого".Представниками еволюціонізму були Г. Спенсер, О. Конт, Е. Дюркгейм, Е. Тейлор, Д. Фрейзер, Л. Морган, М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі та ін 20 Креаціонізм (англ. creationism) — віра в те, що світ, людина та різні форми життя на Землі створені вищою, надприродною силою. Креаціонізм не є цілісною доктриною — існує багато різновидів креаціонізму з різними уявлення про час акту творіння та різним ставленням до сучасних наукових поглядів на біологічну та геологічну еволюцію. Згідно з критерієм науковості К. Поппера, креаціонізм є не науковою теорією, а філософською концепцією та релігійної вірою, так як введення непроверяемих науковими методами понять (таких, як Бог-Творець) не відповідає загальноприйнятій принципом веріфіцируємості / фальсифікації і принципу Оккама.До речі сказати, з цієї ж причини ненауковий сильний атеїзм (твердження про те, що Бога або богів немає): перевірити це науковими методами не можна, тому що не можна вказати на спостережувані слідства з гіпотези буття / небуття Бога.Ненауковий також і сильний агностицизм (твердження про те, що існування / неіснування Бога в принципі неможливо довести), тому що не можна виключати прояви Богом себе таким чином, який буде неможливо заперечувати. 21. Емпіризм як теорія пізнання. Емпіри́зм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді. Як відомо, емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання — чуттєвості та розуму — він віддає перевагу чуттєвості. Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети. Цим зумовлена інтерпретація загального — понять субстанції, причинності, простору і часу як логічно невмотивованої суб'єктивної звички мислення. Замість того, щоб обґрунтовувати наукове знання, побудоване на принципі причинності, він розхитував його. Причина цього, як стане зрозуміло з подальшого розвитку філософії, полягає в тому, що суб'єкт в емпіризмі був штучно сконструйованим Робінзоном. Культура як реальність, в якій живе суб'єкт і крізь призму якої він отримує чуттєві дані, до уваги не бралася. Однак емпіризм простежив, до яких наслідків призводить моделювання пізнання, коли суб'єктом є окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду 22. Сенсуалізм як теорія пізнання Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus — сприйняття, почуття, відчуття) — напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання. Суперечить раціоналізму. Сенсуалісти вважали, що вирішальна роль у процесі пізнання належить органам почуттів, а відчуття і інші форми живого споглядання визнавалися єдиним джерелом достовірного знання і засобом досягнення істини. Вже античні мислителі однозначно сформулювали принцип сенсуалізму: nihil est in intellectu quod nonfuerit in sensu (нічого немає в інтелекті, чого не було б раніше в почутті). Сучасна ж сенсуалістична теорія пізнання бере свій початок в Англії XVII в. - Часу бурхливого торгового і промислового розвитку цієї держави.Вчені того часу заявляли, що їхня мета - не відкриття абсолютних і безперечних істин про всесвіт, а розробка правдоподібних гіпотез про навколишній світ. Принцип сенсуалізму належить до чуттєвої форми пізнання, до якої крім відчуття входить також уява. Відомі філософи-сенсуалісти:Аристотель, Фома Аквінський, Джон Локк, Джордж Берклі, Етьєн Бонно де Кондільяк, Девід Юм, Вільям Джемс. 23. Раціоналізм як теорія пізнання. Раціоналі́зм — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. Раціоналізм вважається ознаковою характеристикою сучасного духу. Проте було б невірним твердити, що раціоналізм був чимось зовсім чужим для середньовічної думки. Педантичності схоластики свідчать про поважну позицію, яку людське міркування займало серед знатоків католицької церкви. Без сумніву раціоналізм середніх віків був інтенсифікований з-за перевідкриття Арістотелівських доктрин. Але ентузіастичне сприйняття Арістотеля Святим Альбертом Великим і його учнями означає попередню здібність до логічної думки. Раціоналізм не прийшов в Європу так-би мовити раптом з нікуди. Раціональне пізнання, розум не приносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість. 24. Апріоризм як теорія пізнання. Варто сказати, що Кант вважав, що рішенню таких проблем філософії, як проблема буття, моралі і релігії, повинне передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання. Кант розрізняв сприймані людиною явища і речі як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо всесвіт не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду. Зміст кантівського апріорізму полягає в тім, що суб'єкт пізнання має у своєму розпорядженні визначеними, уже до нього сформованими формами пізнання. Але цей апріорізм не тотожний поняттю уроджених ідей: апріорі – це не уроджені ідеї, а форми, засвоєні людиною в ході його прилучення до сформованого до нього формам культури) У своєму навчанні про пізнання Кант велике місце віднадив діалектиці: протиріччя розглядалося як необхідний момент пізнання. Але діалектика для нього – лише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що не відбиває протиріч самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності. Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їхня логічна форма і предметом діалектики стають самі ці форми в їхньому відриві від змісту знань, Ленін називав логіку Канта «формальною». Філософія Канта не вільна від компромісу з ідеалізмом. Прагнучи примірити науку і релігію, він говорив, що повинен був обмежити область знання, щоб дати місце вірі. 25 Анамнез як теорія пізнання. На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання – це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д. Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона". Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. 26 Агностицизм як теорія пізнання. Питання про те, чи може об’єктивна реальність бути даною у свідомості людини – а якщо може, то яким саме чином – давно цікавило людей. Переважна більшість філософів і вчених стверджувально вирішують питання про те, чи пізнаваний світ. Однак існує таке вчення, як агностицизм (від грецького agnostos – непізнаваний), представники якого заперечують (цілком або частково) принципову можливість пізнання об’єктивного світу, виявлення його закономірностей і збагнення об’єктивної істини. В історії філософії найбільш відомими були англійський філософ Юм і німецький філософ Кант, відповідно до якого предмети, хоча й існують об’єктивно, але являють собою непізнавані “речі-в-собі”. При характеристиці агностицизму варто мати на увазі наступне. По-перше, не можна уявляти його як концепцію, що заперечує сам факт існування пізнання, що (факт) агностицизм і не спростовує. Мова ведеться не про пізнання, а про з’ясування його можливостей і про те, що воно собою являє у відношенні до реальної дійсності. По-друге, елементи агностицизму можна знайти у всіляких філософських системах. Тому, зокрема, невірно ототожнювати всякий ідеалізм з агностицизмом. Так, німецький філософ Гегель, будучи об’єктивним ідеалістом, критикував агностицизм, визнавав пізнаванність світу, розробив діалектичну теорію пізнання, вказуючи на активність суб’єкта в цьому процесі. Однак він тлумачив пізнання як розвиток, самопізнання світового духу, абсолютної ідеї. 27 Релятивізм як теорія пізнання. Релятивізм (від латів.(латинський) relativus — відносний), методологічний принцип, що полягає в метафізичній абсолютизації відносності і умовності вмісту пізнання. Р. виникає з однобічного підкреслення постійної мінливості дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічне коріння Р. — відмова від визнання спадкоємності в розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану або готівкових логічних форм і теоретичних засобів). Факт розвитку пізнання, в ході якого долається будь-який досягнутий рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктивності, що приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму . 28 Філософія Стародавньої Індії та її особливості. зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдоско-наленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити. 29. Буддизм як філософсько-етичне вчення. Будди́зм — одна зі світових релігій, яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії.Причиною виникнення буддизму називають кризу традиційного ведичного брахманізму в середині 1 тисячоліття до Р.Х. Місце зародження буддизму — північно-східна Індія — була форпостом альтернативних релігійно-філософських рухів, які підтримувалися станом воїнів-кшатріїв для боротьби за владу із жрецями-брахманами. Відповідно, соціальною опорою буддизму в Індії стали воїни, а точніше їхні лідери — правителі раджі.Сам будда Ґаутама також походив із стану воїнів. Основні положення буддизму викладені в Чотирьох істинах шляхетних: 1.-життя неминуче пов'язане зі стражданнями; 2.-причиною страждання є жадоба чуттєвих насолод; 3.-щоб уникнути страждань, треба звільнитися від цієї жадоби 4.-і досягти повного заспокоєння — Ніббани (санскрит: Нірвани). Хоча існує багато напрямів і шкіл буддизму, існують його головні філософські засади, що поділяють всі буддисти Три ознаки Буддійського вчення: 1.-Анітья, визнання непостійного, мінливого характеру всесвіту. Нема нічого постійного. 2.-Анатман, відсутність віри в індивідуальну "душу". 3.-Дукха, страждання як універсальний принцип непробудженого буття. Буддизм вчить робити добрі та вмілі вчинки, уникати злих та невмілих вчинків, а також очищувати та розвивати розум. Мета цих практик — покласти край стражданням та досягти вгасання (Ніббана) жадоби, злості та омани, і тим самим досягти Пробудження (Бодхі). Етика у буддизмі Буддійська етика побудована на засадах незавдання шкоди та помірності. Виховання при цьому спрямоване на розвиток моральності (сіла), зосередженості (самадхі) та мудрості (пання). За допомогою медитації буддисти пізнають механізми роботи розуму та причинно-наслідкові зв'язки між тілесними та психічними процесами.Благородний шлях до спасіння включає 8 кроків:Правильне розуміння сутності вчення. Правильне прагнення до спасіння. Правильна думка. Правильна мова, позбавлена образи. Правильна дія. Правильний спосіб життя. Правильне зусилля. Правильна концентрація.В буддистській етиці існує 10 невмілих вчинків, які приводять до страждань, як самого буддиста так і оточуючих його осіб. Їх розділено на три категорії: тілесні, словесні та духовні невмілі вчинки. До тілесних відносяться: вбивство, крадіжка та помилкові сексуальні відносини (подружня зрада, педофілія та інше). Словесні невмілі дії: брехня, сіяння розбрату (розмови, які ведуть до сварок), образливі слова та безглузда розмова. Духовними невмілими діями є: користолюбство, недоброзичливе ставлення до інших та невірні погляди. 30.-Основні ідеї та поняття філософії Стародавнього Китаю Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "Іцзін" ("Книга перемін"), "Шіцзін" (Книга пісень"), "Шуцзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції; про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості. Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао". Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість. Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 pp. до н.е. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь). Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами. Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, — це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі). Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.). Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям. Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя. |