Тема умовивід, як форма мислення. Безпосередні умовиводи

Скачать 98.5 Kb. Название Тема умовивід, як форма мислення. Безпосередні умовиводи Анкор Logika_L8.doc Дата 20.12.2017 Размер 98.5 Kb. Формат файла Имя файла Logika_L8.doc Тип Документы #13320

Тема 8. УМОВИВІД, ЯК ФОРМА МИСЛЕННЯ. БЕЗПОСЕРЕДНІ УМОВИВОДИ. План Загальна характеристика умовиводів. Структура умовиводу. Особливості перетворення, обернення, протиставлення предикату як видів безпосереднього умовиводу. Загальна характеристика дедуктивних умовиводів Категоричний силогізм, його визначення і склад. Аксіома силогізму. 1. Загальна характеристика умовиводів. Умовиводом називається форма мислення, за допомогою якої з одного або кількох суджень виводиться нове суджен­ня, котре містить у собі нове знання. Наприклад, коли з двох суджень: 1) "Кожен обвинувачу­ваний має право на захист" і 2) "Петренко — обвинувачува­ний" виводиться третє судження "Петренко має право на за­хист", ми робимо умовивід. Термін "умовивід" вживається у подвійному значенні. Під "умовиводом" розуміють і розумовий процес виведення но­вого знання із суджень, і саме нове судження як наслідок розумової операції. Умовивід за своєю структурою складніший, ніж поняття та судження, форма мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи. Будь-який умовивід складається із засновків і висновку. Засновки — це судження, із яких виводиться нове знання. Висновок— судження, виведене із засновків. Наприклад, візьмемо умовивід: "Будь-який злочин суспі­льно небезпечний", "Крадіжка є злочин". Отже, крадіжка су­спільно небезпечна. У цьому умовиводі перші два судження є засновками, а третє судження, яке стоїть після слова "отже", — висновок. Умовивід — це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до не­відомого. Об'єктивною підставою умовиводу є зв'язок і взає­мозалежність предметів і явищ дійсності. Якби навколишній світ складався з нагромаджених не пов'язаних між собою ви­падкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би неможливим. Але оскільки предмети і явища об'єктивної дійсності взаємопов'язані, підпорядковані певним законам, то існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших. Це не означає, звичайно, що нове знання можна вивести із сполучення будь-яких суджень. Умовиводом є не будь-яке сполучення, а тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв'язок, котрий відображає взаємозв'язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не пов'я­зані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не пов'язаними, і тому вивести із них якесь нове знання, тобто побудувати умовивід, не можна. Наприк­лад, із таких двох суджень: "Будь-який злочин є діяння су­спільно небезпечне", "Усі дерева є рослини" — не можна зро­бити ніякого висновку тому, що ці судження відображають об'єкти різних предметних областей, логічно не пов'язані. Отже, сполучення цих суджень не є умовиводом. У будь-якому умовиводі слід розрізняти три види знань: Вихідне знання те, з якого виводиться нове знання — воно міститься в засновках умовиводу. Висновкове знання — міститься у висновку. Обґрунтовуюче знання — знання, котре пояснює пра­вомірність висновку із засновків. Обґрунтовуюче знання міститься в аксіомах і правилах умовиводів, воно не входить до складу умовиводу у вигляді окремого судження, а складає логічну підставу висновків, дає відповідь на запитання про те, чому висновок, здобутий з тих чи інших суджень, є право­мірним і неодмінним. За допомогою умовиводів здобувають знання опосередко­вані, або висновкові. Знання бувають безпосередні та опосередковані (висновкові). Безпосередніми називаються знання, здобуті за допомо­гою безпосереднього сприймання предметів або явищ. На­приклад, "Ця стіна біла"; "На замку, яким замикали мага­зин, наявні сліди злому" і т. д. В істинності (або хибності) цих суджень ми переконуємо­ся за допомогою живого споглядання предметів, не вдаючись до логічних доказів і міркувань. Щоб визнати, наприклад, судження "Ця стіна біла" істинним або хибним, досить по­глянути на цю стіну. Безпосередні знання становлять незначну частину всіх наших знань. Основними знаннями є знання опосередковані. Опосередкованими (висновковими) знаннями називають­ся знання, які ми виводимо з наявних, раніше здобутих знань. Наприклад, знання про виникнення життя на Землі, про по­ходження людини, земних материків, гір, морів, про причини війн, сутність права тощо є знаннями опосередкованими, вони виведені із інших істинних знань. У кримінальному судочинстві пізнання також в основно­му є опосередкованим. Зумовлено це тим, що злочин, предмет судового розслідування, є факт минулого стосовно моменту його розслідування і судового розгляду, і, отже, безпосереднє спостереження слідчим і судом даної події не може мати місця. Для пізнання істини в кримінальній справі існує лише один шлях: установлення фактів — слідів злочину і на їхній підставі відновлення злочинної події в цілому. Звідси вирі­шальна роль належить умовиводам у судовому дослідженні. Висновок в умовиводі може бути або істинним, або хиб­ним. Для того щоб висновок умовиводу був істинним, необ­хідно дотримуватися таких двох умов. Засновки, з яких роблять висновок, мають бути істин­ними. Умовивід має бути логічно правильним. Недотримання однієї з цих умов призводить до того, що висновок із засновків стає хибним. Розгляньмо це на прикладі: Будь-які купівля-продаж пов'язані з переходом права власності. Дарування не є купівля-продаж. Отже, дарування не пов'язане з переходом права власності. Цей умовивід побудований логічно правильно, але висно­вок хибний. Отже, у процесі здобуття логічних висновків необхідно стежити за тим, щоб засновки були істинними, і за тим, щоб дотримувалися правила того умовиводу, у формі якого ро­биться даний висновок. Умовиводи бувають різних видів. За кількістю засновків умовиводи поділяються на безпосередні та опосередковані. Безпосереднім називається такий умовивід, у якому ви­сновок робиться з однієї посилки. Опосередкованим називається такий умовивід, у якому висновок робиться з двох і більше засновків. За спрямованістю процесу міркування опосередковані умовиводи поділяються на дедуктивні та індуктивні. У дедуктивних умовиводах висновок іде від знання більшого ступеня спільності до знання меншого ступеня спільності. Так, у дедуктивному умовиводі Усі громадяни країни мають дотримуватися законів цієї країни. Петренко — громадянин цієї країни. Отже, Петренко зобов'язаний дотримуватися її законів — висновок іде від знання про клас — усіх громадян країни, до знання про окремого представника цього класу — Петренка. В індуктивних умовиводах висновок іде від знання окремих, одиничних предметів до знання всіх предметів класу, до знання класу в цілому. Приклад індукції: Шпигунство здійснюється навмисно. Диверсія здійснюється навмисно. Шкідництво здійснюється навмисно. Шпигунство, диверсія, шкідництво — особливо небезпечні державні злочини. Отже, всі особливо небезпечні державні злочини здійснюються навмисно. 2. Особливості перетворення, обернення, протиставлення предикату як видів безпосереднього умовиводу. Як уже зазначалося, у логіці під безпосередніми умовиво­дами розуміють такі умовиводи, у котрих висновок робиться всього з одного засновку. Так, якщо висловимо судження "Будь-який злочин є правопорушення" і з нього зробимо ви­сновок про те, що "Деякі правопорушення є злочинами", то цей розумовий процес є умовиводом безпосереднім. Висновок у безпосередньому умовиводі ми здобуваємо за допомогою перетворення судження. Проте безпосередній умовивід не може бути зведеним до простої зміни однієї лише форми судження, він зачіпає і зміст думки, робить її визначенішою, яснішою, точнішою. Цим вихідне знання онов­люється, набуває іншого звучання. Безпосередній умовивід є за формою умовиводом, а не перетворенням судження, як твердять дехто з логіків. Йому притаманні всі ознаки умови­воду: у ньому наявне вихідне знання, знання висновкове і знання обґрунтовуюче — ті правила, за якими вихідне су­дження перетворюється у висновкове. Основними способами побудови безпосередніх умовиводів є перетворення, обернення та протиставлення суджень. Безпосе­редні умовиводи утворюють також за допомогою зіставлення суджень за правилами відношень між судженнями. 1. Перетворення Перетворення — це така операція, унаслідок якої вихід­не судження перетворюється у судження рівнозначне за змістом, але іншої структури. Наприклад: "Будь-який до­говір є угода; отже, жоден договір не є неугода". У процесі перетворення ствердні судження (А та І) пере­творюються в заперечні судження (Е та О). Для того, щоб ствердне судження перетворити в заперечне необхідно внести до нього два заперечні не, поставивши одне перед зв'язкою, друге — перед предикатом. Загальноствердні судження (А) перетворюються у загальнозаперечні судження (Е). Схема перетворення цих суджень: Усі S є Р → Жодне S не є не-Р. Наприклад: "Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне; отже, жоден злочин не є діяння не суспільно небезпечне". Частковоствердні судження (І) перетворюються у частковозаперечні судження (О). Схема перетворення: Деякі S є Р → Деякі S не є не-Р. Наприклад: "Деякі злочини є посадовими; отже, деякі злочини не є не посадовими". Заперечні судження (Е та О), що мають структуру " S не є Р'", перетворюються в заперечні судження, але іншої структу­ри " S є не-Р". Схема перетворення цих суджень: Жодне S не є S → Усі S є не-Р. Наприклад: "Жодна буржуазна держава не є справді де­мократичною; отже, будь-яка буржуазна держава є не справді демократичною". Частковозаперечні судження (О) перетворюються в част­ковоствердні судження (І). Схема перетворення: Деякі S не є Р → Деякі S є не-Р. Перетворення — найпростіша форма утворення безпосе­реднього умовиводу. У висновковому судженні розуміється те ж відношення між поняттями, що й у вихідному судженні. Але перетворене судження категоричніше, думка в ньому виражена настільки визначено й однозначно, що тлумачити її інакше просто неможливо. Перетворення дає змогу чіткіше підкреслити сумісність чи несумісність предмета і властивості. Так, під час перетво­рення ствердного судження у вихідному судженні предмет мислиться як такий, що має відому властивість, а у висновко­вому судженні йдеться про те, що предмет не може мати та­кої властивості. Перетворення дає змогу підійти до предмета і його ознаки і з боку їх тотожності і з боку відмінності. Перетвореними судженнями у практиці мислення корис­туються досить часто. Так, у формі перетвореного судження було сформульоване положення про те, що політика не може не мати першості над економікою. 2. Обернення Оберненням називається така операція, коли суб'єкт вихідного судження стає предикатом, а предикат — суб'єк­том вивідного судження. Наприклад: "Будь-який договір є юридичною угодою, отже, деякі юридичні угоди — догово­ри". Схема обернення така: S—Р Отже, Р—S. Під час обернення якість судження не змінюється: якщо вихідне судження є ствердним, то й висновок буде ствердним, якщо ж засновок заперечний, то й висновок буде запереч­ним. Кількість судження може змінюватися, але може зали­шатися тією ж. Залежно від того, змінюється чи не змінюється кількість судження, розрізняють два види обернення: просте, або чис­те, обернення та обернення з обмеженням. Обернення буде простим (або чистим), якщо кількість судження під час обернення не змінюється. Приклад такого обернення: "Деякі студенти — відмінники; отже, деякі відмінники — студенти". Тут кількість оберненого судження залишалася такою ж, якою вона була у вихідному судженні: "Деякі S є Р" перетворилося у судження "Деякі Р є S". Обернення з обмеженням — це таке обмеження, унаслі­док якого змінюється кількість судження. Наприклад: "Усі капіталісти експлуататори; отже, деякі експлуататори — ка­піталісти". У цьому умовиводі вихідне судження є загаль­ним ("Усі S є Р"), а висновкове — частковим ("Деякі Р є S "). Обернення з обмеженням має місце у тих випадках, коли предикат (Р) вихідного судження не розподілений. Загальноствердні судження обертаються подвійно: з об­меженням і без обмеження. Загальноствердні судження, у котрих предикат не розпо­ділений, обертаються із обмеженням. Схема обернення цих суджень: Усі S є Р → Деякі Р є S. Наприклад: "Будь-які правовідносини є вольовими правовідносинами; отже, деякі вольові відносини є правовідносинами". У загальноствердних судженнях-визначеннях і в суджен­нях із виділяючим суб'єктом предикат (Р) розподілений. Тому такі судження обертаються без обмеження. Наприк­лад: "Крадіжкою називається таємне викрадення власного майна громадян; отже, таємне викрадення власного майна громадян є крадіжка"; "Тільки посадова особа може бути суб'єктом халатності; отже, суб'єктом халатності може бути тільки посадова особа". Загальнозаперечні судження завжди обертаються без об­меження, оскільки предикат у них розподілений. Наприклад: "Жодна загарбницька війна не є справедливою; отже, жодна справедлива війна не є загарбницькою". Схема цього обернення: Жодне S не є Р → Жодне Р не є S. Частковоствердні судження обертаються по-різному. Неозначені частковоствердні судження, в яких S і Р не розподілені, обертаються за схемою чистого обернення: Деякі S є Р → Деякі Р є S. Наприклад: "Деякі письменники — лауреати; отже, деякі лауреати — письменники". Означені частковоствердні судження, в котрих S не роз­поділене, а Р розподілене, обертаються не в часткові, а за­гальні ствердні судження. Наприклад: "Тільки деякі юри­дичні угоди — договори; отже, усі договори — угоди". Схема цього обернення: Тільки деякі S є Р — Усі Р є S. Частковозаперечні судження не обертаються, оскільки встановити певне відношення між S і Р у них під час обер­нення неможливо. 3. Обернення умовних суджень Розрізняють два види обернення умовних суджень: контрпозицію і конверсію. Контрпозиція умовного судження полягає в тім, що ми заперечуємо підставу і наслідок вихідного умовного суджен­ня, а потім наслідок робимо підставою, а підставу — наслідком оберненого судження. Наприклад: "Якщо угода не відпові­дає умовам закону, то вона не дійсна; отже, якщо угода ви­знана дійсною, то вона відповідає закону". Схема контрпозиції умовного судження така: Якщо А, то В. Отже, Якщо не В, то не А, або інакше: А → В → В → А. Конверсією називається обернення умовних виділяючих і одиничних умовних суджень. Конверсія умовних суджень полягає в тому, що наслідок вихідного судження робиться основою, а основа — наслідком вивідного судження. Наприк­лад: "Якщо межі необхідної оборони не перевищені, то кри­мінальна відповідальність за заподіяне не настає; отже, якщо карна відповідальність за заподіяне при необхідній обороні не настає, то межі необхідної оборони не перевищені". Схема обернення таких суджень: Якщо А, то В. Отже, Якщо В, то А, або А В → В А. 4. Протиставлення предикату Протиставленням предикату називається висновок такого нового судження, суб'єктом котрого є поняття, що суперечить предикату вихідного судження, а предикатом – суб'єкт вихідного судження. Наприклад: "Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне; отже, жодне не суспільно небезпечне діяння не є злочином". Тут суб'єктом висновкового судження є не просто предикат вихідного судження ("діяння суспільно небезпечне"), її поняття, що суперечить предикату ("не суспільно небезпечне діяння"). Предикатом у цьому умовиводі є суб'єкт вихідного судження — поняття "злочин". Схема протиставлення предикату така: S є Р Отже, не Р не є S. Протиставлення — це складніша, ніж перетворення і обернення, форма безпосереднього умовиводу. Протиставлен­ня є синтез перетворення і обернення, необхідно вихідне су­дження спочатку перетворити, а потім перетворене суджен­ня обернути. Загальноствердне судження за допомогою протиставлення предикату перетворюється в судження загальнозаперечне: Всі S є Р → Жодне не Р не є S. Наприклад: судження "Будь-яке правове відношення є відношення ідеологічне" перетворюється в судження "Жод­не ідеологічне відношення не є правовим". Загальнозаперечне судження перетворюється в частково-ствердне судження: Жодне S не є Р → Деякі не Р є S. Наприклад, судження "Жоден свідок не може бути суд­дею" за допомогою протиставлення предикату переходять у судження "Деякі не судді є свідками". Частковоствердне судження під час протиставлення пре­дикату перетворюється в судження частковоствердне: Деякі S не є Р → Деякі не Р є S. Наприклад: "Деякі студенти не є відмінниками; отже, деякі невідмінники — студенти". Частковоствердне судження шляхом протиставлення пре­дикату не перетворюється, оскільки при протиставленні пре­дикату судження І ми маємо перетворити в судження О, а потім обернути його, але судження О не підлягає оберненню. 3. Загальна характеристика дедуктивних умовиводів Дедуктивним називається умовивід, у якому висновок про окремий предмет класу робиться на підставі класу в цілому. Наприклад: Усі договори є угоди. Петренко уклав договір. Отже, Петренко уклав угоду. Тут висновок про те, що Петренко уклав угоду, зроблено на підставі загального положення про те, що "Всі договори є угоди". У дедуктивному умовиводі думка рухається від загально­го до окремого, одиничного, тому дедукцію визначають зви­чайно як умовивід від загального до часткового. Дедукція є логічним засобом пізнання конкретного, оди­ничного на основі знання загального. Вона збагачує наше знання одиничного, дає змогу розглядати окреме з точки зору загальної закономірності, пояснити конкретне, керуючись загальним правилом. Механізм дедуктивного умовиводу полягає в поширенні загального положення на окремий випадок, у підведенні част­кового випадку під загальне правило. Поширюючи загальне положення на окремий конкретний предмет або явище, ми здобуваємо нове знання про цей предмет, знання про те, що даний предмет має ознаку, наявну для всього класу, про який ідеться у загальному положенні. Так, виходячи із загального положення науки кримінального права про те, що "Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним", ми робимо висно­вок і стосовно будь-якого злочину, скажімо, необережного вбивства, що воно теж суспільно небезпечне. Знаючи, що дача хабара карається позбавленням волі на строк до п'яти років (загальне положення), ми можемо сказати, що і Петренко, який неодноразово давав хабара (частковий випадок), може бути покараний у межах до п'яти років. Отже, дедукція є пізнання в окремому загального, або інакше, пізнання загального в окремому, одиничному. Щоб дійти дедуктивного висновку, необхідно мати подвійне знання, засновки: 1) засновок, що має загальне положення або правило, під яке підводиться частковий випадок, і 2) засновок, у якому ідеться про той окремий предмет або частковий випадок, який підводиться під загальне положення. Загальні положення звичайно є готовими, заздалегідь відомими. До них відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення, принципи й інші судження, в котрих міститься знання загального. У юридичній практиці як загальні положення виступають норми права (статті кодексів та інших законодавчих актів), положення правових наук, керівні вказівки органів суду, прокуратури та ін. Судження про одиничні предмети, навпаки, висловлюються здебільше унаслідок безпосереднього дослідження їх тими, хто розмірковує про них. Так, для того щоб підвести частковий випадок (наприклад, конкретна злочинна подія) під відповідну статтю закону (норму права), безпосередньо дослідити цей випадок чи факт, виявити його істотні ознаки; тільки після цього буде можливість поширити на нього загальне положення. Таким чином, дедуктивний умовивід не є суто умоглядна логічна побудова, він пов'язаний із безпосереднім вивченням конкретних фактів. Дедукція дає висновки достовірні. У цьому одна з її пере­ваг над іншими видами умовиводів. Якщо засновки дедук­тивного умовиводу істинні і правильно пов'язані, то висно­вок буде неодмінно істинним. Проте, якщо один із засновків дедуктивного умовиводу буде не достовірним, а імовірним, то й висновок у такому випадку буде імовірним і не може бути достовірним. Дедук­тивні умовиводи з імовірними засновками широко викорис­товуються у судовій практиці під час побудови судових версій, висловлювання різноманітних пропозицій. Висновок дедуктивного умовиводу має примусовий харак­тер. Це означає, що коли якесь загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення, то не можна не визнати наявність загального у цьому частковому випадку. Залежно від того, з яких суджень складається дедуктивний умовивід, із категоричних, умовних чи розподільних, розрізняють такі види дедуктивних умовиводів: категоричний силогізм, умовні силогізми і розподільні силогізми. Термін "силогізм" походить від грецького слова— здобуття висновку чи виведення наслідку. 4. Категоричний силогізм, його визначення і склад Категоричним силогізмом називається такий дедуктив­ний умовивід, у якому обидва засновки є категоричними судженнями. Наприклад: Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним. Хабар є злочин. Отже, хабар є діяння суспільно небезпечне. Категоричний силогізм складається із трьох суджень: двох засновків і висновку. Засновки і висновок, у свою чергу, складаються із понять. Ці поняття називаються термінами силогізму. У категоричному силогізмі розрізняють три тер­міни: менший, більший і середній. Термін, який займає місце суб'єкта у висновку, називається меншим терміном. Менший термін позначається літерою S. У нашому прикладі менший термін — поняття "хабар". Термін, котрий займає місце предиката у висновку, називається більшим терміном. Позначається він літерою Р. У наведеному силогізмі більший термін — поняття "діяння суспільно небезпечне". Більший і менший терміни називаються крайніми тер­мінами. Середнім терміном називається поняття, яке входить до обох засновків і відсутнє у висновку. Позначається середній термін літерою М. У наведеному прикладі середнім термі­ном є поняття "злочин". Структуру наведеного силогізму можна записати так: М — Р S –– М S –– Р. Середній термін (М) виконує роль сполучної ланки між більшим і меншим термінами, завдяки йому стає можливим із двох суджень засновків вивести третє судження (висновок), котре є новим знанням. Відношення S—Р, як видно зі схеми, не наявне у засновках, воно установлюється тільки у висновку. Висновок про наявність певного відношення між S і Р роблять на тій підставі, що обидва ці терміни пов'язані з одним і тим поняттям (середнім терміном) у засновках. Із того факту, що S має відношення до М, а М, у свою чергу, пов'язаним із Р, роблять висновок, що існує відношення і між S та Р. За відсутності ж середнього терміна установити зв'язок між поняттями, що входять до засновків, неможливо. Наприклад, із таких двох суджень: "Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне", "Право є надбудова" — не можна здобути висновок, оскільки у цих засновках відсутнє загальне поняття (середнього терміна). До кожного засновку категоричного силогізму входять по два терміни: середній і один крайній. Залежно від того який із крайніх термінів (більший чи менший) входить до засновку, розрізняють більший і менший засновки. Засновок, у якому наявний більший термін Р, називається більшим засновком. У нашому прикладі засновком є судження: "Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне". Засновок, у котрому наявний менший термін S, називається меншим засновком. У розглядуваному прикладі ним є судження "Хабар є злочин". Більшим засновком категоричного силогізму є звичайне загальне положення або правило, а меншим — судження мрії конкретний предмет. Поширюючи загальне положення на частковий випадок, ми здобуваємо нове знання про нього –– висновок. 5. Аксіома силогізму Аксіома силогізму — це положення, яке обґрунтовує правомірність висновку із засновків категоричного силогізму. Вона має два такі формулювання: 1. Все, що стверджується (або заперечується) про клас предметів, може стверджувати (або заперечувати) про кожен предмет даного класу. 2. Ознака ознаки речі є ознака самої речі; те, що суперечить ознаці речі, суперечить самій речі. Зміст цих речень полягає ось у чому. Якщо відомо, що і мас предметів М має ознаку Р, то з цього випливає, що будь-який окремий предмет 8 цього класу має ознаку Р. Наприк­лад, якщо відомо, що всі громадяни зобов'язані дотримувати­ся законів держави, то це означає, що й Петренко зобов'яза­ний дотримуватися законів держави. Відношення між термінами 8—М—Р категоричного си­логізму прийнято відтворювати за допомогою кіл як відно­шення між обсягами понять, що входять до засновку. Відно­шення обсягів понять буде таким: якщо обсяг поняття М ііходить до обсягу поняття Р, а обсяг поняття 8 входить до обсягу поняття М, то обсяг поняття 8 входить до обсягу по­няття Р (рис. 21). Відповідно, якщо відомо, що клас предметів М не містить ознак Р, то й усякий окремий предмет 8, що входить до класу М, не має ознак Р. Так, якщо відомо, що жодна людина не може бути притягнена до кримінальної відповідальності інак­ше як за рішенням суду, то це означає, що й громадянин Петренко не може бути притягненим до карної відповідаль­ності інакше як за ухвалою суду. Відношення між термінами 8—М—Р за обсягом тут таке: якщо обсяг поняття М повністю виключається із обсягу по­няття Р, а обсяг поняття 8 входить до обсягу поняття М, то обсяг поняття 8 повністю виключається з обсягу поняття Р (рис. 22). Аналогічно можна пояснити і другу формулу аксіоми: якщо річ А має ознаку Б, а ознака Б, у свою чергу, має ознаку С, то це означає, що А має також ознаку С.