10Вавилон. Один из значительных культурных центров Древнего Востока. Был заложен в нижнем течении реки Евфрат. Древнее название города произносилось как Бабилу или Бабили, т е. ворота неба или ворота богов

Скачать 145.5 Kb. Название Один из значительных культурных центров Древнего Востока. Был заложен в нижнем течении реки Евфрат. Древнее название города произносилось как Бабилу или Бабили, т е. ворота неба или ворота богов Анкор 10Вавилон.doc Дата 03.05.2017 Размер 145.5 Kb. Формат файла Имя файла 10Вавилон.doc Тип Документы #6800

10Вавилон — один из значительных культурных центров Древнего Востока. Был заложен в нижнем течении реки Евфрат. Древнее название города произносилось как Баб-илу или Баб-или, т.е. «ворота неба» или «ворота богов». В Библии речь идет о «великом вавилонском пленении». Царь Вавилона Навуходоносор II в 598 г. до н. э. разграбил Иерусалим и взял в рабство большую часть населения города. Царь заново соорудил храмовый комплекс Эсагилу со ступенчатой храмовой башней — Зиккуратом Этеменанки — и стал таким образом «идолопоклонником» в глазах иудеев. Пророк Исайя вкладывает в уста гордому вавилонскому царю слова: «Взойду на небо, выше звезд Божиих вознесу престол мой, и сяду на горе в сонме богов, на краю севера. Взойду на высоты облачные, буду подобен Всевышнему» (Исайя 14,13—14). Такая наглая заносчивость (неуемное зазнайство) и позорное для иудеев пленение продолжались вплоть до поражения вавилонского правителя Бел-шар-узура (Валтасара) персидским царем Киром в 550 г. до н.э., после чего иудеи были освобождены. Вавилон же остался символом безнравственности: «Вином его распутства были одурманены все жители Земли». В Апокалипсисе (Откровение Иоанна) Вавилон противопоставляется святому городу Иерусалиму и изображается в виде одетой в багряное и пурпур девы с кубком, полным нечистот и всякой мерзости, в руке, «опьяненной кровью Святых и свидетелей Иисуса». Здесь под Вавилоном явно подразумевается столица Древнего мира — город Рим. 13 Ієронім (лат. Eusebius Sophronius Hieronymus, грец. Εὐσέβιος Σωφρόνιος Ἱερώνυμος), (*біля 340 — †30 вересня 420) — християнський теолог, письменник, відомий як перекладач тексту Біблії з грецької та гебрейської мов на тогочасну латинську мову. Його переклад називається Вульґата (Vulgata) і до сьогодні є офіційним біблійним текстом Римо-католицької Церкви. Святий Ієронім, котрого також називають Ієронім Стридонський вважається також одним з трьох Отців Церкви у католиків. День пам'яті Ієроніма у західному календарі (30 вересня) Міжнародна федерація перекладачів оголосила Міжнародним днем перекладачів. Святий вважається покровителем усіх перекладачів. 14-16. Переклад у період середньовіччя (500-1492). Хоча цей період характеризувався певною стагнацією багатьох сфер культурного життя, перекладу це стосувалося меншою мірою. Після гармонійного перекладу Біблії на латинську мову простонароддя («Вульгата: Vulgata»: 4 ст.), який здійснив Св. Ієронім Софронік (347-420) за принципом від значення до значення, виступаючи при цьому як проти дослівності, так і проти довільності, переклади 6-8 ст. (латинське відтворення грецьких та єврейських текстів) несли, однак, переважно еклезійне (церковне) спрямування, тобто обслуговували потреби церкви. Бл. Августин вважав, що «африканська, сирійська, грецька, гебрайська та всі інші мови додають різноманітності одягу християнської доктрини, бо різні мови поєднані в одну віру… Нехай у одязі буде розмаїття, але не буде розривів». Відомим перекладачем цього часу був Діонісій Ексігій (6 ст.). Відмінні тенденції при перекладі «Біблії» запанували і в ранньосередньовічній Німеччині та Англії. При кафедральних і монастирських церковних школах, на противагу дослівним перекладам Татіана, властивих романському стилю, інші давньоверхньонімецькі переклади Отфріда «Євангельська гармонія: Evangelienharmonie» (9 ст.), як поєднання усіх 4 канонічних Євангелій в одному тексті, були достатньо вільними. Подібні тенденції простежувалися також і на сході Європи,проте брати Кирило та Мефодій, чудесні знавці мов та культури (Кирило працював бібліотекарем), у церковнослов'янському перекладі з грецької мови надавали перевагу не стільки буквальному, як адекватному підходу. Крім «Біблії», іншим популярним джерелом перекладу служив грецький дидактичний трактат з природознавства «Фізіолог» (2 ст. н.е.), присвячений божим чи диявольським властивостям тварин (у т.ч. птахи Фенікс, сирени). Цей трактат переклали в 4-5 ст. на латинську мову, в 9 ст. на давньоверхньонімецьку, а в 11 ст. іна давньоруську мову.Національні мови, що були усними за сферою свого функціонування, відчували інтенсивний культуртрегерський вплив латині. Саме християнсько-антична культура та латинська мова «монастирських шкіл» стимулювала їх подальший розвиток. Боротьба між буквалізмом та вільним перекладом знайшли тому своє вираження як протистояння перекладів, максимально наближених до синтаксичних норм латинської мови (8-11 ст.), та перекладів, орієнтованих на нещодавно встановлені норми національної мови (12-15 ст.).Буквальний літературний переклад саксонською мовою започаткував на території Великої Британії уесекський король Альфред Великий (849-901). Абат Елфрік (955-1020?) продовжив його традиції у перекладі «Старого Завіту», перекладом «Обов'язки пастиря: Cura Pastoralis» та граматики Присціана, епізодично використовуючи як дослівний, так і змістовий переклади. Готичний середньо-англійський переклад „Ормулум: Ormulum” (12-13 ст.) уже відзначався великою довільністю. Це ж стосувалося і німецької „народної мови”, яка, незважаючи на переклади Ісідора (кінець 8 ст.), вважалася тоді „lingua vulgaris et illiterata” і пройшла „школу латині” у підрядкових перекладах того часу. Тому перекладацька практика німецького середньовіччя відзначалася значною амплітудою коливань, сягнувши від буквальних та, частково, еквівалентних перекладів алеманна Ноткера (950-1022), який відтворюючи латинську абстрактну лексику, запропонував велику кількість новотворів (con-scientia - Mitleid; begreifen), та “Пісні над піснями: Das Hohenlied Salomos” Віллірама (12 тоді), до пізніших вільних перекладів лицарської літератури 13 ст. Взявши за взірці твори провансальської лицарської літератури (Кретьєн де Труа: Trois), німецькі автори (Готфрід Страсбургський: Gottfried von Strassburg; Гартман фон дер Ауе та ін.) практично створювали власні твори. Перекладаючи роман “Парцифаль”, Вольфрам фон Ешенбах (Eschenbach) перевершив обсяг оригіналу в три рази. Аналогічне явище спостерігалося й при перекладі із грецької на церковнослов'янську мову “Александрії”, “Троянської притчі”. Релігійні твори одного з провідних батьків християнства у 8 ст., Іоанна Дамаскіна, часто перекладалися: Іоанном Екзархом (9 ст., Болгарія), Єфремом Мцире (11 ст., Грузія) та ін., зазнаючи багато авторських версій, проте наближалися за духом до оригіналу. Домініканський монах Й. Таулер (1300?-1361) максимально наближено відтворив тексти своїх же латинських проповідей живою німецькою мовою. Середньоверхньонімецькі переклади Майстра Екхарта вже засвідчили здатність німецької мови до передачі найскладніших філософських та теологічних аргументів. Подібний розвиток перекладу властивий і для Київської Русі. Проявившись орієнтовно в 911 р., коли князь Олег підписав договір давньоруською та грецькою, переклад набув значення у часи встановлення християнства (988). Ярослав Мудрий, за свідченням літописця Нестора, зібрав при св. Софієвському соборі в 1037 р. багато перекладачів - “писці многи”, щоб ті перекладали книги з грецької “на словінське письмо”. Переклад еклезійних текстів носив буквальний характер (див. Реймську Біблію I-ої пол. 11 ст.; Остромирове Євангеліє 1056; Мстиславівську біблію 115-1117). В 11 ст., однак, з'явився перший Псалтир та “Житія апостолів” (1195; 1220), які були вільними інтерпретаціями сірійських та єгипетських легенд про життя монахів. Окрім богослужбових книг перекладалися теоретичні праці провідних отців Православної церкви (Г.Назарейський, І.Сірін), а також історичних та філософських творів Плутарха, Платона, Сократа, Аристотеля. Церковнослов'янський переклад “Іудейських воєн” Йосифа Флавія (37-100?), «Фізіолога» (часто фантастичних відомостей про природу та тварин), «Бчели» (уривків із Аристотеля, Платона, Сократа, Плутарха) засвідчує характерну появу давньоукраїнських елементів, імовірно, для кращого сприйняття. Монголо-татарська навала 1240 р. нанесла надзвичайний удар древньоруській та українській культурі, фактично підготовивши розрив України на польську і литовську частини (з 14 ст.). Проте, незважаючи на це, у дусі часу спостерігається тенденція до вільного перекладу - на той час з'явилися «Біблія Полікарпа» (1307), «Книга псалмів» (1411), перекладена Ф. Жидовином, версифіковані у 14 ст. версії еклезійних праць Д. Аеропагіта, вільні переклади Д.Зографи та о. Кіпріяна, «Хроніки» та «Троянська війна» К. Манассія тощо. Відомий і давньоукраїнський переклад 15 ст. через польську «Війна між життям і смертю». Посилилася силабічно-акцентуальна версифікація (на противагу домонгольській акцентованій прозі), привносячи елементи довільності. Боротьба цих тенденцій, очевидна на матеріалах тогочасних перекладних творів, знайшла своє вираження у своєрідних перекладознавчих установках заходу, які, однак, внаслідок феодальної роздрібненості не могли стати всезагальними. У 12-13 ст. Толедська школа в Іспанії (під проводом Герхарда Кремонського) відзначалася великим буквалізмом при перекладах наукових та технічних текстів (алхімія; алгебра; діалектика; медицина) із арабської мови іспанською. Інша перекладацька школа у північній Іспанії надавала переваги смисловому, інколи вільному перекладу. Вільний переклад (очевидно, під культурним впливом типового арабського коментарю) сповідувала південно-італійська перекладацька школа в Римі, яку очолював Соломон ібн Аджуб (ibn Ajjub), чи не найбільший авторитет у перекладі середини 13 ст. Для перекладів цієї школи властиві численні опускання, вставки та текстові парафрази, які змінювали тексти до невпізнання. Подібне протистояння властиве і Віденській перекладацькій школі (кінець 14- перша пол. 15 ст.) - частина вчених перекладів орієнтувалася на норми латині, яка мала стати „proprietas” суспільства, а інша - на мовній адаптації тексту, тобто на „онімеченні” (Verdeutschung) тексту за рахунок великої кількості описових конструкцій, скорочень, роз'яснень та доповнень [13, c. 64]. Протистоячи певному засиллю вільного перекладу, францисканець провідний англійський науковець та філософ 13 ст. Роджер Бекон (BACON: 1214?-1294) y своїй праці “Opus Majus” виступав проти вільного перекладу, наполягаючи на свідомому підході до відтворення змісту оригіналу (на основі мовних та наукових знань), проте він не знайшов підтримки серед інших перекладачів. Дослівний переклад продовжував панувати в еклезійних та філософських перекладах - на таких засадах виконав дослівний переклад Біблії з латині на англійську релігійний реформатор Джон Вікліф (1320?-1384), а «Про втіху філософією» Боеція передав Джефрі Чосер (1340-1400), який не завжди розрізняв оригінальну творчість і переклад.Під середньовічним впливом ранній німецький гуманіст, літературний критик та перекладач Ніклас фон Віле (1410-1478), відтворюючи Петрарку, Боккаччо, Апулея, сповідував принципи дослівного перекладу, максимально наближеного до норм латинської мови оригіналу. Основним принципом перекладу для нього стало: «...кожне слово [оригіналу] замінюється таким же словом перекладу», що вимагало збагачення ще бідної тоді німецької мови. Більше того, він вимагав від перекладачів латиномовних юридичних документів змінювати синтаксис та стиль німецької мови для якнайточнішого вираження норм латинської мови, світової мови того часу. Відмовляючись від розуміння „простолюддям” (gemein man), у своїй передмові до «Translationen» він вказує на необхідність відтворювати дієприкметникові латинські конструкції, тому (sed invenies aliquos sense amantes, amatum nullum) він перекладає саме як „du dindest aber etlich alt liebhabend mane, aber liebgehapten kainen”, але не як зрозуміліше „du findest alber etlich alt mane die frowen liebhabent. Aber kainen alten findest du, der von frowen werd lieb gehept” (приклад за: [13, c. 64]). Наслідком цього стали запозичення конструкцій «accusativus cum infinitive» та порядок слів підрядного речення. У такий спосіб через переклад відбувалося формування національних літературних мов.Отже, у час середньовіччя, разом із утвердженням нових феодальних держав, що постали на розвалинах Римської імперії, почали утверджуватися через переклад літературних пам'яток (у першу чергу Біблії) національні мови. Церковний розкіл 1054 р. (на католицизм та православ'я) певною мірою відіб'ється на західно-та східноєвропейському перекладі. Поряд із тим, боротьба основних тенденцій (між буквалізмом і довільністю) збережеться, що призводить до спроби укладання принципів перекладу, тобто до закладення основ перекладознавства як науки. У перспективі слід розглянути у зіставному аспекті переклад та перекладознавство часів Ренесансу. 17 альфред великийАльфре́д І Великий (англ. Alfred the Great, 849-899) — король англосаксонського королівства Вессекс (871-900). Святий православної та англіканської церков. Об’єднав під своєю владою сусідні англійські королівства. Провів реформи з метою облаштування свого королівства та підготовки боротьби з данами – запровадив адміністративний поділ на графства, заснував перший англійський флот, будував прикордонні укріплення. Успішно відбивав напади данів, що захопили північно-східну частину Англії. При ньому відбудовувалися міста, серед них і Лондон. Сприяв розвитку торгівлі, ремесел та освіти, видав перший загальноанглійський збірник законів – «Правду короля Альфреда» (біля 890) до якої увійшли як усі старі англосаксонські закони так і нові королівські укази. Об’єднання Англії за Альфреда було пов’язане з ідейним та культурним піднесенням, розвитком шкіл, освіти та літератури. Вивчивши латину, Альфред переклав англосаксонською латинські твори філософського, теологічного та історичного характеру. Заохочував до перекладів членів невеликого гуртка наближених до себе освічених людей, що був подобою Академії Карла Великого. За твердженням традиції переклав трактат Боеція «Про втіху філософією» - один з найпопулярніших творів європейського Середньовіччя. За Альфреда було відновлено багато монастирських шкіл зруйнованих під час данського нашестя і створено нові, серед них і світські. Альфред Великий справив великий вплив на сучасну йому аналітику. Деякі частини Вессекської «Англосаксонської хроніки» носять відбиток поглядів самого короля, йог просвітницьких ідей та літературної праці. Альфред Великий підтримував активні політичні зв'язки з лідерами багатьох іноземних держав. Його інтерес до зарубіжних країн показують також вставки, які він зробив у своєму перекладі Orosius. Він листувався з Іллєю III, Патріархом Єрусалимським, і направив місію в Індію на честь святого Апостола Фоми, могила якого вважали лежить у цій країні. Виступив в переговори з халіфом Багдаду. Направляв посольства до Рима. Передачі "англійської милостині" Папам були досить частими. Близько 890 року здійснив подорож з Хедебі до Ютландії уздовж Балтійського моря до прусського торгового міста Трусо. Опис північнослов'янських земель, зроблений Альфредом у примітках до твору Орозія «Сім історичних книг проти поганства» (Historiarum adversus paganos libri VII), — важливе історичне джерело. 18У цей період відбулося остаточне формування і розвиток національної англійської мови. Закріпленню сталих норм літературної мови сприяє художня література і численні граматичні праці («Коротка граматика англійської мови» У. Буллокара, «Граматика англійської мови» Б. Джонсона і низка словників). Зусилля мовознавців були спрямовані на створення нормативної граматики і розв'язання орфографічної проблеми (остання реформа була проведена у 18 ст.). Внаслідок колоніальної експансії Англії її мова проникала (з 17 ст.) до Америки, Ірландії, Австралії, Нової Зеландії та ін. країн. В англійській мові далі розвиваються основні риси попереднього періоду, удосконалюється її аналітична будова, відношення між повнозначними словами в реченні виражаються за допомогою сталого порядку слів; слово майже не змінюється морфологічно, наприклад, прикметники змінюються лише за ступенями порівняння і цілком втратили ознаки узгодження з іменниками. Отже, на перше місце стає синтаксичний зв'язок слів у реченні. Попри те що англійська мова протягом тривалого розвитку зазнала значних змін, вона й тепер зберігає всі основні риси групи германських мов. Англійська мова поширилася по всьому світу, починаючи з 17 століття, і залишається основною міжнародною мовою торгівлі і техніки. тема 2.1.1. Перекладацька діяльність в античному світі. Школа перекладачів у давньому Єгипті. Переклади повелінь вавилонських та асирійських царів мовами підкорених народів. Двомовні шумерсько-аккадські словники. Перекладачі на службі уряду та торговців у стародавньому Китаї. Переклади буддійських текстів. Статус перекладача у давній Індії. Розвиток драматургії та казкарства в Індії та перекладацька діяльність. Переклади медичних трактатів. Латинські переклади давньогрецьких поетичних та драматургічних творів. Становлення принципів літературного перекладу (Лівій Андронік, Теренцій, Плавт). Переклади промов давньогрецьких ораторів Цицероном. Принципи перекладу Цицерона. Літературні імітації Горація. Розвиток перекладацьких підходів Горація у вільному поводженні з оригінальним текстом Апулея. Ставлення до перекладу як змагання з автором (Квінтілліан, Пліній Молодший). Переклад як засіб удосконалення та збагачення рідної літературної мови. Перекладацька служба при імператорі Октавіані Августі. 21Біблія була перекладена багатьма мовами з єврейської, арамейської та грецької. Повний текст Біблії було перекладено 450 мовами, у той час як окремі частини було перекладено понад 2000 мов. У Середні віки західне християнство основувалося на латинській Вульґаті. Пізніше, Біблію було перекладено багатьма іншими мовами. Переклад англійською мовою, зокрема, має багату та різноманітну історію, що тривала майже тисячоліття. Латинська Вульгата, перекладена Святим Ієронімом, мала за основу єврейський текст тих книг з Біблії, які залишилися у єврейському каноні (що закріплено у мазоретських текстах) та грецький текст другоканонічних книг Старого Заповіту. Переповідаючи історію про Арістея та дещо прикрашаючи її, Августин у своїй книзі «Місто Бога» додає таке зауваження: «…саме їх переклад зараз почали традиційно називати Септуагінтою…". Таким чином, Августин вказує на той факт, що назва грецького перекладу з'явилася зовсім незадовго до моменту написання його книги. Однак він не вказує на те, який з попередніх текстів був взятий за основу і широко використовувався грекомовними євреями, а пізніше і християнами.[3] Септуагінта дещо відрізняється від пізнішої Стандартизованої єврейської версії (масоретського тексту). Цей переклад був тісно пов'язаний з легендою (яка вперше була викладена у листі Арістея), згідно з якою всі 70 (або, у деяких джерелах, 72) різних найнятих перекладачів здійснили ідентичні переклади, що, як вважається, доводить їх точність.[4] 22мартін лютер У Вартбурзі Мартін Лютер залишався до 1 травня 1522 року inkognito як «Поміщик Йорг». Він переклав восени 1521 Новий Заповіт на німецьку мову. Це йому вдалось зробити за 11 тижнів. Для цього оригіналом йому слугував екземпляр грецької Біблії Еразма Роттердамського,[4] Він використовував також латинський переклад Біблії, а також Vulgata. Переклад Мартіна Лютера вийшов у вересні 1522. 1523 році світ побачила також його першу частину перекладу Старого Заповіту; обидва переклади вижили до 1525 вже у 22 видань й 110 перевидань. Таким чином до третини усіх німців, які були здатні читати, мали цю книжку у себе вдома.[5] У 1534 році М. Лютер переклав залишок Старого заповіту із тодішнього знайдених рукописів Мазорету. Обидва Заповіти утворюють знамениту Біблію Мартіна Лютера. Цим перекладом Мартін Лютер зробив зміст зрозумілішим простому народові. Щоправда, до цього були вже 14 верхньонімецьких й середньонімецькі видання Біблії. Але ці переклади завдяки своїй високопарній німецькій мові були важко зрозумілим для людей. Мартін Лютер менше перекладав дослівно, а намагався перенести на німецьку мову біблійні вирази (sensus literalis) за їхнім значенням. Стиль його письма впливав на стиль і словотвір німецької мови століттями. Таким чином він вигадав такі слова, як Feuertaufe — бойове хрещення, Bluthund — кровопивця або лягавий собака, Selbstverleugnung — самозречення, самовідданість, Machtwort — вирішальне слово, Schandfleck — клеймо, пляма ганьби, Lückenbüßer — неповноцінний заступник, Gewissensbisse — докори сумління, Lästermaul — обмовник та Lockvogel — приманка. Його авторству належать також такі метафори як «Perlen vor die Säue werfen» — розкидувати перлини перед свинями, «ein Buch mit sieben Siegeln» — таємниця за сімома печатками, etwas ausposaunen — щось розтрубити, «im Dunkeln tappen» — блукати у темряві, «ein Herz und eine Seele sein» — жити душа в душу, «auf Sand bauen» — будувати на піску, «Wolf im Schafspelz» — вовк в овечій шкурі.[6] 23Давньоанглійський період. Починаючи з 7 ст., коли англосакси були навернені в християнство, і до епохи Реформації єдиною Біблією, що вважалася авторитетною в Британії, була Вульгата. Самі ранні спроби перекласти Біблію на англосаксонську мову, строго говорячи, не можна назвати перекладами. Це були вільні перекази у віршах добре відомих біблійних оповідань. Один древній рукопис містить поеми, що раніше приписувалися ченцю і поету Кедмону з Уітбі. Інший корпус ритмізованих парафраз приписується Кюневульфу, що жили приблизно в ту ж епоху, що і Кэдмон. Перші спроби реального перекладу Біблії були зроблені в 8 ст. Єпископом Шерборнським Альдгелем (709) - імовірно, автор перекладу Псалтиря. Король Альфред (849-899) перевів десять заповідей і ряд інших біблійних текстів. Рукопис, відомий під ім'ям Псалтир Веспасіана, написаний приблизно у 825 р., містить самий ранній приклад визначеного типу перекладу, називаного "глосса". Глосси повинні були служити підмогою для кліриків і вписувалися між рядків латинського тексту. Вони часто наслідували латинському порядку слів, що дуже відрізнявся від порядку слів, прийнятого в англосаксонській мові. Близько 950 одна глосса була вставлена в розкішно ілюмінований рукопис (так зване Ліндисфарнське Євангеліє, Lіndіsfarne Gospels), латинський текст якої був написаний приблизно у 700р.. Незабаром після цього аналогічні глосси стали вписувати й в інші рукописи. До кінця 10 ст. існувало вже безліч перекладів. Західно-саксонські Євангелія (10 ст.) - повний переклад євангелій, зроблений, можливо, трьома перекладачами. Близько 990 р. знаменитий своєю вченістю Єльфрік перевів кілька книг Старого Завіту, у тому числі всі П'ятикниж'я, книги Ісуса Навіна, Суддів, Царств і кілька книг зі старозавітних апокрифів. Свої переклади, що нерідко збивалися на прозаїчний переказ, він нерідко вставляв у проповіді. Праця Ельфріка, Західно-саксонські Євангелія, і численні переклади Псалтиря - от усе, що було зроблено в давньоанглійський період на шляху до повного перекладу Біблії. Після Ельфріка переклади Біблії вже не робилися: Британія занурилася в "темні століття" нормандських завоювань. Середньоанглійський період. У більш спокійному 13 ст. перекладацька діяльність відновилася. Безліч нових перекладань Біблії на англійську мову підпадають під категорію скоріше релігійної літератури, ніж власне перекладу; так, наприклад, Ормулум ченця Орма (1215р.) являє собою ритмізований переклад євангельських уривків, використовуваних у месі в сполученні з проповідями. Близько 1250р. з'явився римований переказ книг Буття і Результату. Три переклади Псалтиря з'явилися у 1350р.: анонімний віршований переклад, переклад Псалтиря, приписуваний Вільямові із Шорхама, і переклад з коментарями пустельника і містика Ричарда Ролла з Гемпола. У 13-14 ст. невідомими авторами були переведені різні частини Нового Завіту. Протестантські переклади. Протестантські перекладачі часів Реформації відмовилися від Вульгати як первинного джерела. У ході порівняння давньоєврейських і грецьких текстів Біблії з латинським текстом Вульгати виявилися незгідності і неточності. Крім того, перекладачі-реформатори, що порвали з Римсько-католицькою церквою, не бажали спиратися у своїх перекладах на латинську Біблію. Першим англійським протестантським перекладачем Біблії став Вільям Тиндал (прибл. 1490-1536 рр.). Тиндал вивчив грецьку мову в Оксфорді і Кембриджу, а давньоєврейський, очевидно, у Німеччині. Він спробував надрукувати свій переклад Нового Завіту в Кельні, але церковні влади примусили його переїхати у Вормс, де він і завершив видання. Видання великого формату було опубліковано у Вормсі у 1525р. воно потрапило в Англію в наступному році і було негайно спалене. Незважаючи на церковний проклін, передруки відбувалися один за одним, багато яких попадали в Англію з Нідерландів. Перший том Старого Завіту в перекладі Тиндала вийшов у 1530; Тиндал був арештований, у в'язниці він продовжував роботу над Старим Завітом, але в 1536 як єретик був спалений на багатті у Вілворде біля Брюсселя. Тема 2.1.2. Історія перекладів Біблії. Александрійський переклад книг Старого Завіту давньогрецькою мовою у 3-2 ст. до н.е. (Септуагінта). Грецький переклад Старого Завіту Симмаха Евіоніта (2-3 ст.). Готська Біблія Вульфіли (4 ст.). Латинський переклад Біблії Св. Ієроніма (Вульгата) (кінець 4-поч. 5 ст.). Диференціація Св. Ієронімом принципів перекладу Св. Письма та секулярної літератури. Псалтир Веспасіана (8 ст.). Глоса як метод тлумачення оригіналу. Церковнослов’янські переклади Біблії Кирила і Мефодія (9 ст.), митрополита Олексія (14 ст.). Перший переклад Біблії англійською мовою Джона Уікліфа (14 ст.). Німецький переклад Біблії Мартіна Лютера (16 ст.) – народна книга. Вплив перекладу Лютера на формування німецької літературної мови. Англійський переклад Біблії Уільяма Тіндейла (16 ст.) та його вплив на англійську традицію біблійного перекладу. Велика Біблія Генріха VIII (16 ст.) – перша авторизована Біблія англійською мовою. Женевська Біблія 1560 р. Єпископська Біблія 1568 р. Авторизований переклад Біблії короля Якова (1611). Церковнослов’янська "Єлізаветинська" Біблія (1751). Синодальний російський переклад 19 ст. Перший переклад Святого Письма українською мовою Пилипа Морачевського (19 ст.). Повна україномовна Біблія П. Куліша, І. Нечуй-Левицького та І. Пулюя (кінець 19-поч. 20 ст.). Повний переклад Святого Письма українською мовою І. Огієнка (митрополита Іларіона) (20 ст.). Тема 2.1.3. Перекладацька діяльність у середньовічній Європі. Англія. Перекладацька діяльність короля Альфреда (9 ст.). Переклади духовної літератури абата Ельфріка (кінець 10-поч. 11 ст.). Ельфрік про відповідальність перекладача Святого Письма. Переклад латинської граматики Ельфріка – перша латинська граматика рідною мовою у середньовічній Європі. Роджер Бекон (1214-1294) про мистецтво перекладу. Переклади латинських наукових трактатів Джона Тревізи (1326-1412). "Діалог лорда і вченого про переклад" із перекладу "Поліхронікону". Переклади Джефрі Чосера (1343-1400). Франція. Переклади класичних праць при королі Карлі V Мудрому (1337-1380). Наукові переклади Нікола Орезмського та його нотатки про перекладацьку роботу. Поява нових термінів для позначення процесу перекладу. Перекладацька діяльність у середньовічній Італії. Переклади з арабської Костянтина Африканського (1020-1087). Переклад в юридичній практиці. Усвідомлення теоретичних проблем, пов’язаних з перекладом. Данте Аліг'єрі (1265-1321) про неможливість поетичного перекладу. Іспанія. Заснування толедської школи перекладачів у 12 ст. Переклади античних праць з арабської мови латиною. Діяльність Герарда Кремонського (1114-1187). Тема 2.1.4. Перекладацька діяльність у Західній Європі в епоху Відродження. Зростання перекладацької діяльності в епоху Відродження. Підвищення уваги до достовірного відтворення праць античності. Вплив розвитку національних мов на перекладацьку діяльність. Італія. Венеція як центр друкарства і перекладацької діяльності. Переклади праць античності з грецької і латинської мов на флорентійський говір тосканського діалекту. Переклади праць античних авторів з метою поширення наукових знань. Перші переклади Архімеда та Евкліда італійською, виконані Нікколо Тартальєю (1499-1557). Переклад трактату з сільського господарства Палладія, виконаний Пьєтро Маріно да Фоліньо. Повний переклад творів Платона латинською мовою, виконаний Марсіліо Фічіно (1433-1499). Придворні переклади античної літератури. Правила для "доброго перекладача" Леонардо Бруні (1370/74-1444). Вплив рішень Тридентського собору (1545-1563) на друкарство і переклад наукових праць. Переклад записок іспанських і португальських мандрівників як новий жанр перекладної літератури (Джованні Баттіста Рамузіо). Переклади для театру венеціанця Лодовіко Дольче (1508-1568). Змагання у "художності" перекладу за рахунок достовірності відтворення оригіналу, характерної для раннього Відродження. Переклади "Енеїди" та "Дафніса і Хлої" Аннібала Каро (1507-1566). Переклад "Анналів" Тацита флорентійським вченим Бернардо Даванцатті (1529-1606). Франція. Етьєн Доле (1509-1546) та його трактат "Про те, як якісно перекладати з однієї мови на іншу". П’ять принципів перекладу. Переклади Плутарха, Гомера, Цицерона французькою у 16 ст. Французькі переклади з сучасних європейських мов. Перекладацька діяльність Жака Аміо (1513-1593). Вплив його перекладів "Порівняльних життєписів" Плутарха та "Дафніса і Хлої" на розвиток французької мови. Переклади "Плеяди" як поєднання буквалізму та інновацій. Жоашен дю Белле (1522-1560) та його памфлет "Захист та прославлення французької мови". Критика поетичного перекладу. "Досліди" Мішеля Монтеня (1533-1592) про ієрархію мов і переклад. Німеччина. Переклади т. зв. "Віденської школи" (14-15 ст.). Орієнтація на текст-джерело та на читача як два основні підходи до перекладу. Буквалізм перекладів з латині Нікласа фон Віле (1410-1478) та його вплив на перекладачів. Змістові (інтерпретаційні) переклади Генріха Штейнхевеля (1412-1482). Переклади комедій Плавта, виконані Альбрехтом фон Ейбом (1420-1475). Культурологічна адаптація оригіналу та наближення його мови до народної. "Послання про переклад" (1530) Мартіна Лютера. Англія. Зліт перекладацької діяльності на початку правління Єлизавети І. Переклади давньогрецької літератури. Дискусії щодо адекватності рідної мови у якості цільової мови перекладу з класичних мов. Погляд на перекладацьку діяльність як засіб зміцнення англійської національної мови і культури. Переклади з сучасних європейських мов. Жінки-перекладачі: Мері Бассет, Анна Кук, королева Єлизавета, Мері Сідні, Маргарет Тайлер. Сер Томас Еліот (1490-1546), перекладач класичної літератури, автор латинсько-англійського словника (1538). Лексикографічна діяльність Джона Флоріо (1553-1625). Переклади Гомера Джорджем Чепменом (1559/60-1634). Його погляди на переклад поетичних творів. Тема 2.1.5. Перекладацька діяльність в епоху класицизму і Просвітництва (17-18 ст.). Англія. Поетичні переклади Джона Денхема (1615-1669). Його "новий шлях" перекладу поезії. Лібералізм поетичних перекладів Абрахама Каулі (1618-1667). Кетрін Філіпс (1632-1664) та її думки про переклад з приводу перекладу "Смерті Помпея" Пьєра Корнеля. Переклади класичної поезії Джона Драйдена (1631-1700). Погляди Драйдена на особистість перекладача та принципи перекладу. Три види перекладу за Драйденом. Його рекомендації перекладачам. Переклади Гомера, виконані Олександром Поупом (1688-1744). Семюель Джонсон (1709-1784) про переклад. Франція. Les belles infideles як реакція на "неперекладність" поезії. Семантична, стилістична та жанрова адаптація класичних текстів згідно зі смаками сучасної читацької аудиторії. Трактат "Про переклад" (1661) Пьєра-Даніеля Юе. Переклад античних авторів подружжям Дасьє. Дискусія про принципи французького перекладу поем Гомера. Зменшення популярності перекладів з класичних мов у 18 ст. та зростання інтересу до західноєвропейських культур того часу. Німеччина. Мартін Опіц (1597-1639) про подвійну мету перекладу. Раціональні погляди на проблему перекладності. Різні думки Йоганна Крістофа Готшеда (1700-1766) та Йоганна Якоба Брейтінгера (1701-1776) щодо припустимості внесення змін до оригіналу у процесі перекладу. Росія. Петро І та розвиток перекладацької діяльності в Росії. Створення "Російського Собранія" – першої професійної організації перекладачів. Діяльність В.К. Тредіаковського (1703-1769), М.В. Ломоносова (1711-1765), О.П. Сумарокова (1717-1777). Тема 2.1.6. Перекладацька діяльність в Європі у другій половині 18-го ст. та в 19 ст. Вплив духу епохи Романтизму на принципи перекладу. Німеччина. Бачення німецькими романтиками перекладу як шляху, що з’єднує національну культуру в її західноєвропейському контексті зі світом. Концепція пріоритетності "духу" оригіналу Фрідріха Готліба Клопштока (1724-1803) та Йоганна Готфріда Хердера (1744-1803). Думки Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832) про переклад. Принципи перекладу Вільгельма Шлегеля (1767-1845): об’єднання "об’єктивних" та "суб’єктивних" аспектів перекладу. Трактат Фрідріха Шлейєрмахера "Про різні методи перекладу" (1813). Англія. Прагнення до правдивого відтворення змісту та стилю оригіналу. Олександр Тайтлер та його "Есе про принципи перекладу" (1791). Образ перекладача як рівноправного партнера автора оригіналу. Високі вимоги до письменницької майстерності перекладача. Едвард Фіцджеральд (1809-1883) та його переклад "Рубайят" Омара Хайяма. Ультра-буквалізм Роберта Браунінга (1812-1889). Дискусія між Метью Арнольдом (1822-1888) та Френсісом Ньюменом (1805-1897) щодо перекладів Гомера англійською. Данте Гебріел Росетті (1828-1882) про переклад поезії та "самозречення" перекладача. Росія. 19 століття − "золотий вік" російського перекладу. Практика вільного поводження з оригінальним текстом. Перекладацька діяльність М.М. Карамзіна (1766-1826). Перекладацький геній В.А. Жуковського (1783-1852). Переклади Ч. Діккенса та У. Теккерея, виконані Ірінархом Введенським (1813-1855). Вплив О.С. Пушкіна та М.Ю. Лермонтова на розвиток літературного перекладу в Росії. Формування погляду на якісний літературний переклад як невід’ємну частину національної літератури. Тема 2.1.7. Розвиток теорії і практики перекладу у 20 ст. і на початку 21 ст. Стаття про переклад, написана для енциклопедії "Британіка" Джеймсом Фіцморісом-Келлі (1857-1923).Перекладацьке новаторство Езри Паунда (1885-1972) та його вплив на поетичні переклади у 20 ст. Англійські переклади російської класики, виконані Констанцією Гарнет (1861-1946). "Завдання перекладача" Вальтера Беньяміна (1892-1940). "Про лінгвістичні аспекти перекладу" Романа Якобсона (1896-1982). Концепція літературного перекладу Їржі Левого (1926-1967) та його "Мистецтво перекладу". Розгляд сутності, видів та принципів перекладу у книзі Теодора Севорі "Мистецтво перекладу" (1952). "Лінгвістична теорія перекладу" (1965) Джона Кетфорда. Перекладознавчі праці Юджина А. Найди (1914-). Теорія динамічної еквівалентності. Внесок Пітера Ньюмарка до теорії і практики перекладу. Перекладацька творчість Владіміра Набокова (1899-1977). Його стаття "Мистецтво перекладу". Інтегрувальна концепція Мері Снелл-Хорнбі. Лоренс Венуті та "невидимість перекладача". Розвиток перекладознавства у Росії: Л.С. Бархударов (1923-1985), Я.І. Рецкер (1897-1984), О.Д. Швейцер (1923-2002), В.Н. Комісаров (1924-2005), В.Г. Гак (1924-2004), В.С. Віноградов (1925-2009). Ю.Г.Еткінд (1918-1999), Ю.Д. Левін (1920-2006). Тема 2.1.8. Історія перекладу в Україні. Перекладацька діяльність у Київській Русі та на українських землях в епоху середньовіччя. Києво-Могилянська академія та відродження перекла дацької діяльності. Вільний переклад "Енеїди" Іваном Котляревським (1769-1838) – початок нової ери українського перекладу. Переклади світової класики Пантелеймона Куліша (1819-1897). Перекладознавча концепція Івана Франка (1856-1916). Леся Українка (1871-1913) – перекладач. Перекладацька діяльність на західноукраїнських землях в період царських репресій проти української мови і культури у 2-й пол. 19 ст. Поетичні переклади Павла Грабовського (1864-1902), Михайла Старицького (1840-1904), Володимира Самійленка (1864-1925). Перекладацька діяльність Агатангела Кримського (1871-1942). Переклад в Україні у першій половині 20 ст. Діяльність Миколи Зерова (1890-1937). Переклад в Україні після другої світової війни. Зростання вимог до достовірності та художнього рівня літературного перекладу. Становлення українського перекладознавства. Максим Рильський (1895-1964) та розвиток теорії віршового перекладу. Діяльність Бориса Тена (1897-1983), Миколи Лукаша (1919-1988) та ін. Внесок Григорія Кочура (1908-1994) у практику та теорію перекладу. Систематизація та теоретичний розвиток основних положень української школи перекладознавства Віктором Коптіловим (1930-2009). Перетворення перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань в останню чверть 20 ст. Видатні постаті в українському перекладознавстві сьогодення. Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження. Прикладами можуть бути переспіви балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Євген Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалмів Давидових) і «Слова о полку Ігоревім» (Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш). Пізніші переклади[ред.] Новочасну школу українського перекладу розвинули Пантелеймон Куліш (переклад Біблії, тринадцяти драм Шекспіра, творів Ґете, Шіллера, Байрона та ін.), Іван Франко (твори античної, середньовічної і новочасних європейських та східних літератур), неоромантики Володимир Самійленко («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, «Одруження Фігаро» П. Бомарше), Василь Щурат («Пісня про Роланда»), неокласики Микола Зеров (антична, класицистична, романтична і символістична поезія), Максим Рильський («Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Орлеанська діва» Вольтера, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича). З давньогрецької і латини перекладали Петро Ніщинський («Одіссея»), Борис Тен («Іліада», «Одіссея», драми Есхіла, Софокла, Арістофана), Михайло Білик («Енеїда» Верґілія), Андрій Содомора («Про природу речей» Лукреція, «Метаморфози» Овідія, повний Горацій). Зі східних мов — Агатангел Кримський, Павло Ріттер, Василь Мисик, Ярема Полотнюк, Іван Чирко, Іван Дзюб, Іван Бондаренко та ін. Українську культуру збагатили перекладацькі шедеври Євгена Дроб'язка («Божественна комедія» Данте), Миколи Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі), Григорія Кочура (європейська поезія від епохи античності до модерну), Миколи Лукаша («Декамерон» Боккаччо, «Фауст» Ґете, «Дон Кіхот» Сервантеса). Підсумком 130-річної історії українського перекладу В. Шекспіра стало повне зібрання його творів у шістьох томах (Київ, 1984–1986). 33Майже водночас з новим класицизмом виник, розвинув¬ся і врешті-решт рішуче відтіснив його інший напрям — романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх прин¬ципів, що протистояли класицизму, домінував у культур¬ному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період певне розчарування в на¬слідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опини¬лося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагаду¬вав «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедли¬вості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітнтелі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною «розу-у.у». повною таємниць і непередбаченостей. Невіра в соці¬альний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нозі соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духов¬ного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, «світової скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848рр.), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 рр.), ліричній поезії Ген¬ріха Гейне (1797—1856 рр.) та ін. Тема злого та страшно¬го світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ір-раціональністю людської долі, одноманітністю повсякден¬ного життя пройшла крізь всю історію романтичної літера¬тури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення в тво¬рах видатного англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788—1824 Рр.), німецького письменника, компо¬зитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776—1822 рр.), американського письменника Едгара Ал-лана По (1809—1849 рр.), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841 рр.), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою. Разом з тим романтикам було властиве почуття необ¬хідності радикального оновлення світу, усвідомлення при¬четності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої цивілізації по-лярно протиставляється романтичний потяг до «нескінчен¬ного», до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує в романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому в творчості, наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С.-Т. Колріджа, Т. Сауті, переважала думка про пануван¬ня в світі незрозумілих та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла. Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізова¬ного» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантас¬тика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Романтики відкривали чи¬тачеві глибину та красу духовного світу людини, безмеж¬ність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інту¬їтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного сві¬тогляду. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до ро¬мантиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854 рр.) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особисто? свободи була ніби самозахистом від безжалісного руху іс¬торії. Романтики були схильні розглядати свободу як роз¬рив творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного се¬редовища, а через це і від світу загалом — провідна світо¬глядно-естетична проблема, яку намагались вирішити ро¬мантики. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського •романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжо¬го революційного повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XVII ст., Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакції у себе на батьківщині. Так, з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Шопен. Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми на¬ціонального духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досяг¬нень естетики романтизму. Так, принцип історизму роман¬тики цілісно реалізували у створеному ними жанрі істо¬ричного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 рр.), англійця Вальтера Скотта (1771—1832 рр.), француза Віктора Гюго (1802—1885 рр.) становлять неперевершений здобуток сві¬тової літератури. Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в од-ноіменних поемах Д. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу оцінку. Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо¬нально-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявлен¬ням багатства єдиного світового цілого — універсума. У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правди¬вий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Ро¬мантики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, без-межну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, ре¬гламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 рр.) відчувається близька спорідненість барочному стилю Рубенса, якого він щиро шанував. Романтичний стиль продовжував розвивати бароч¬ні особливості у вигляді стрімкого руху форм на по¬лотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкри¬тої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було по¬верненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчу¬ження самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти з житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурх¬ливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (на¬приклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єру¬салиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокре¬ма його «Марії» (акварель 1840 р.) та «Катерині» (олія 1842 р.). Вагомим внеском у скарбницю світової художньої куль¬тури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаман¬них народним пісням, баладам, епосу. Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмерт¬них казок датського письменника Ганса Крістіана Андер-сена (1805—1875 рр.), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з топким гумором та іронією. 37 З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Язичницька Русь, як і інші країни, що прилучилися до християнства, повинна була насамперед скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Такими були біблійні книги «Ветхого» (старого) і «Нового завіту» та прилучені до них апокрифічні сказання, твори житійної, або агіографічної, літератури, релігійно забарвлені історичні хроніки, що викладали історичні факти в світлі церковно-християнської ідеології, твори з питань утворення світу і будови всесвіту, що трактувалися з позицій того самого світогляду, твори «отців церкви», присвячені питанням християнської догматики і моралі, тощо. Давньоруська література не могла не скористатися досвідом старшої за віком християнської літератури, і сама собою здібність новонаверненої Русі до широкого і дуже швидкого засвоєння