Основи економічної теорії політ економічний аспект
 Скачать 12.22 Mb.
|
|
§ 3. Позаринкові форми зв'язку господарських одиниць Монополія як тип виробничих відносин передбачає свідоме ре-гулювання зв'язків у процесі виробництва й обігу. Однак, якою б великою не була господарська одиниця, за своєю діяльністю та інте-ресами вона залишається відокремленим товаровиробником. Сус-пільний зв'язок між виробниками повинен здійснюватися через ринок. Суперечність, що виникає між прагненням великих корпо-рацій до подолання ринкової форми обміну та їхньою товарно-підприємницькою природою, частково розв'язується налагодженням позаринкових форм обміну. Такі форми охоплюють мікрорівень господарського життя країн з ринковою економікою. Це внутрішньо-фірмове господарство концернів та інших економічних одиниць і різноманітні форми неконкурентних зв'язків між підприємствами. Внутрішньогосподарські комплекси сучасних монополістичних об'єднань досягають величезних масштабів. Вони мають у своєму складі десятки й сотні різноманітних підприємств, установ, лабора-торій, інших організацій. Американським автомобільним концер-нам, наприклад, тільки на території США належить більше 100 ав-тоскладальних заводів, 225 заводів з виробництва частин, деталей і механізмів, 210 комплектуючих складів і 42 випробувальних польо-вих полігони. Здебільшого виробничі підрозділи великих компаній тісно пов'язані між собою, оскільки вони є комплексами для послі-довної обробки продукту, доведення його до готовності або єди-ною технологічною основою для виробництва різноманітних про-дуктів. Такий внутрішньофірмовий поділ праці опосередковується внутрішнім обігом, що має позаринкову форму: обіг продукції здій-снюється відповідно до планів матеріально-технічного забезпечен-ня підприємств фірми. Інтенсивність внутрішньофірмових поставок визначає ступінь господарського взаємозв'язку виробничих підрозділів. Обмін про-міжною продукцією між підприємствами концерну пов'язаний з процесами спеціалізації й кооперування і веде до інтеграції вироб-ничих та ринкових процесів, що означає тут підрив товарного виробництва. В німецькому концерні "Маннесман", наприклад, внут-рішньофірмові поставки досягають 1/4 всього обороту, а концерн "Сіменс" поставляє своїм підприємствам 42 відсотки конструктив-них елементів. У цілому в компаніях з річним обсягом продажу понад 1 млрд дол. внутрішньофірмовий оборот становить в середньо-му 32 відсотки загального обсягу реалізованої продукції. Внутрішньофірмовий господарський оборот здійснюється на ос-нові трансфертних цін, які регулюють економічні відносини між під-розділами господарської одиниці і визначають їхній внесок у загаль-ний результат господарської діяльності. Трансфертне ціноутворення найбільш поширене в концернах, де переваги провідної галузі явні. Трансфертні ціни можуть установлюватися на основі ринкових цін; повних витрат виробництва; цін, які визначаються за домовленістю між підрозділами компанії; витрат виробництва і надбавок на прибу-ток; змінних витрат виробництва. У певних випадках рівень трансферт-них цін може прямо визначати вище керівництво концерну. Способом реалізації внутрішньофірмових позаринкових зв'яз-ків є вдосконалення прогнозування. Високий рівень концентрації виробництва і капіталу характерний для індустріальне розвинутих країн, потребує планомірного регулювання виробництва. Протягом XX ст. у країнах ринкової економіки були значно вдос-коналені способи планування, широко стали використовуватися ме-тоди дослідження операцій, економічні моделі, системний аналіз. Планування зі сфери виробництва і збуту поширилося на науково-дослідні роботи, матеріально-технічне забезпечення, підготовку кад-рів тощо. Новим аспектом внутрішньофірмового планування стало планомірне регулювання операцій у міжнародному масштабі. Великі підприємства почали ширше використовувати принцип безперервності планування, особливо щодо всієї господарської діяльності фірми. Проте довгострокові плани виробництва окремих товарів складаються рід-ко, що пояснюється швидким оновленням асортименту продукції. Різноманітні форми обмеження конкуренції і відповідні методи регулювання ринкових відносин охоплюють господарські зв'язки між формально незалежними підприємствами. До найпоширеніших форм позаринкового міжфірмового обміну, особливо на міжгалузевому рівні, належить постачання продукції за контрактами, укладеними зі споживачем. Замовниками-споживачами є великі корпорації, ок-ремі компанії, держава. Суть виробництва на замовлення полягає в тому, що випуск виробів починається тільки тоді, коли відомий їхній споживач. Проте підписання контракту не завжди означає вироб-ництво на гарантований ринок. Зміни в господарській кон'юнктурі можуть змусити замовника відмовитися від співробітництва з фір-мою-виробником. Іноді економічно вигідніше сплатити контрагенту штраф, ніж придбати замовлений продукт. Отже, контрактна систе- ма не може знищити ринкову форму зв'язку, регулюючу роль рин-ку в суспільному виробництві, проте, підриваючи невідомий вільний ринок і розширюючи позаринкові форми обміну замовлення, вона породжує нове явище - конкуренцію замовлень. Якщо за ринкової системи вільної конкуренції підприємець орієн-тувався на ринковий попит після виготовлення товарів, то сьогодні його метою стає одержання замовлення, визначення його змісту, вартості й терміну виконання. Виникає ринок замовлень, регулято-ром якого може бути тільки конкуренція, яка впливає на якість про-екту, рівень ціни, визначає ступінь завантаження виробничих по-тужностей. Ризик не продати, що був властивий попереднім формам зв'язку між корпораціями, змінився ризиком залишитися з незаван-таженими виробничими потужностями і програти конкуренту. Конку-ренція замовлень та змагання за одержання замовлення, як і конку-ренція товарів, стимулює виробників удосконалювати виробництво, шукати нові ринки збуту та нових споживачів, знижувати витрати виробництва, ефективно використовувати марку фірми на рекламу. Традиційною формою обмеження конкуренції є обмежувальна ділова практика (ОДП) - комплекс дискримінаційних заходів щодо установлення й додержання контролю над ринками збуту, тиску на конкурентів і нав'язування їм нерівноправних умов обміну. Сприятливі умови для поставок чи закупівель товарів і послуг ство-рюються за допомогою специфічних засобів тиску на конкурентів, а саме: позбавлення конкурентів доступу до сировини чи ринку; розподіл ринків; лідерство у цінах; бойкотування конкурентів; бло-кування на торгах; різних форм ОДП у сфері передавання техно-логії, фінансово-кредитних відносин, сфері послуг. Розрізняють інди-відуальні й колективні методи ОДП. Класичним прикладом використання індивідуальних методів ОДП є маневрування внутрішньофірмовими цінами. В Аргентині, напри-клад, один з філіалів американської "Кола-Коли" при фінансовій підтримці материнської компанії з метою захоплення ринку і ви-тіснення конкурентів реалізовував продукцію за цінами, що були нижчими від витрат виробництва, та здійснював безкоштовні по-ставки в обмін на виключне право збуту своєї продукції. Цей при-клад - один з найтиповіших у практиці боротьби з конкурентами через трансфертні ціни. До сфери застосування колективних методів ОДП належать між-народні й національні експортні та імпортні картелі, синдикати, консорціуми, банківські холдинги, патентні та видавничі об'єднан-ня тощо. Нетрадиційними колективними методами ОДП є патентно-ліцен-зійні угоди, угоди про міжфірмове співробітництво і виробниче кооперування, заснування спільних підприємств. Патентно-ліцензійні угоди укладають, як правило, між фірмами-виробниками. Покупцеві ліцензії продавець нав'язує певні умови купівлі техно-логії з метою не задушити конкурента, а узгодити його господар-ську діяльність зі своїми виробничими, науково-технічними й ко-мерційними потребами. Оскільки при цьому встановлюються довго-строкові відносини між продавцем і покупцем, то можна говорити про розширення сфери позаринкових зв'язків. Основними умова-ми надання ліцензій є заборона експорту технології її покупцем; примусові закупівлі у продавця ліцензії, сировини, матеріалів та обладнання; заборона на внесення змін в одержану технологію; фіксація цін на реалізацію продукції, що виробляється за ліцен-зією; нав'язування торговельного посередництва продавця ліцензії у разі продажу цієї продукції на внутрішньому ринку. Особливою формою ліцензійного договору є поширена в останні десятиліття практика франчайзингу. Як різновид ліцензійної угоди він також орієнтує сторони на установлення довгострокових поза-ринкових зв'язків і сприяє подоланню товарного характеру відно-син "виробництво- роздрібна торгівля", "виробництво - оптова торгівля", "оптова торгівля - роздрібна торгівля", франчайзинг передбачає використання торговельної марки, фірмової назви, тех-нічної допомоги, підготовку кадрів, удосконалення управління ви-робництвом в обмін на надання права на продаж товарів і послуг. Угоди про міжфірмове співробітництво передбачають виконан-ня фірмами спільних науково-технічних і виробничих програм, договірну спеціалізацію і підрядне кооперування, а також створен-ня спільних міжфірмових підприємств. Міжфірмове співробітни-цтво на вищому рівні відтворює внутрішньофірмові зв'язки поза організаційними рамками господарських одиниць. Найрозвинені-шою сьогодні є виробнича кооперація на основі договірної спеціа-лізації. Вона охоплює всі форми підприємницької діяльності в про-мислово розвинутих країнах. Ефективність використання її пов'яза-на з можливістю зниження ступеня диверсифікації власного ви-робництва шляхом передачі його окремих видів субпідрядникам і підвищення внаслідок цього ступеня спеціалізації своїх підприємств. Міжфірмове співробітництво ускладнює переплетення монопо-лістичних і конкурентно-ринкових основ в економіці. Погоджуючи виробничі й науково-технічні програми партнерів, кооперація, без сумніву, ставить окремі види підприємницької діяльності в специ-фічні конкурентно-ринкові відносини. Водночас вона сприяє під-вищенню конкурентоспроможності господарських одиниць, що об'єднали свої потенціали, а це в масштабах галузі й національної економіки відбивається на посиленні конкурентної боротьби. Отже, природа капіталу як самозростаючої вартості реалізуєть-ся як у ринкових відносинах, так і в позаринкових. § 4. Держава як організатор конкурентних відносин Сучасна конкуренція державне регульована. Державне регулю-вання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно-регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках. Засобами державного впливу є законодавство про правила створення, функціонування й припинення діяльності під-приємств і регулярний вибірковий контроль з боку виконавчої вла-ди, в тому числі через аудиторську систему. Законодавчу заборону чи обмеження картельних галузевих угод, інколи трестівської організації галузі, вперше було впроваджено у 1891 р. в США. Антитрестівське законодавство за типом амери-канського було прийняте у Великобританії в 1848 р., у Франції в 1963, в Італії в 1964 р. У країнах Східної Європи антимонопольне законодавство почали розробляти наприкінці 80-х років. Амери-канське антитрестівське законодавство ефективно регулює проце-си горизонтального об'єднання і не допускає надмірної внутрішньо-галузевої монополізації. Наприклад, застосування антитрестівських санкцій спричинилося до розпуску в 1911 р. трестів "Стандарт ойл", "Америкен тобекко", розукрупнення в 1982 р. "АТТ", обмеження монопольного панування "Алкоа", "Дюпон". Антикартельне зако-нодавство стимулює міжгалузеве переливання капіталу і сприяє розвитку багатогалузевих корпорацій. У країнах Західної Європи антикартельне законодавство лібе-ральніше, ніж у США. Зі сфери його дії виключені націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господар-ство, видобуток вугілля, зв'язок, страхування тощо. Є винятки щодо деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між малими й се-редніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов'язані з раціо-налізацією. У Німеччині підтримка конкуренції державою є першочерговим завданням внутрішньої економічної політики. Закон проти обме-ження конкуренції забороняє утворення картелів та інші види при-ватних угод, він діє в більшості галузей обробної промисловості та в будівництві. Сьогодні держава контролює цінову конкуренцію у вугільній промисловості, соціальній інфраструктурі, приватних ор-ганізаціях некомерційного характеру, через регулювання обсягу виробництва підтримує конкуренцію в електро-, газо- та водоза-безпеченні, на водному транспорті й у зв'язку, стимулює боротьбу за доступ до ринку збуту у вуглевидобувній промисловості, чорній металургії, в оренді житла. Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові ос-нови обмеження монополізму, недопущення недобросовісної кон-куренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35 відсотків і він має змогу самостійно або разом з Інши-ми підприємцями обмежувати тут конкуренцію. Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної кон-куренції у підприємницькій діяльності", прийнятим у березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його розвиток Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції" караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення пере-шкод доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінацій-них цін на свої товари. Щоб не допустити зловживання монополь-ним становищем на ринку, створюються компетентні державні органи, які повинні контролювати угоди, що укладаються між під-приємцями, а також між підприємцями та органами влади й управ-ління. До їхніх функцій входить також контроль за веденням під-приємцями конкуренції з метою запобігання недобросовісним формам і методам її. У всіх країнах контроль за виконанням антимонопольних зако-нів здійснюють спеціальні державні антитрестівські органи. В Ук-раїні такі функції покладено на створений у березні 1992 р. Анти-монопольний комітет та його територіальні відділення. До його компетенції входять: визначення монопольного становища підпри-ємців на ринку; здійснення контролю за дотриманням антимоно-польних вимог при створенні, реорганізації чи ліквідації монополь-них утворень; прийняття рішень і розпоряджень про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану. Незважаючи на наявність подібних органів, формальний харак-тер їхньої діяльності, неконкретність окремих формулювань зако-нів спричинюються до ігнорування чи неповного дотримання ан-тимонопольного законодавства. Навіть у ринкове розвинутих кра-їнах, які проголосили посилення контролю за галузевими об'єд-наннями, кількість недотримань антимонопольного законодавства постійно зростає. Особливо це є типовим для потужних фінансо-вих угруповань. Нині у країнах з ринковою економікою і в тих, що переходять до ринкової економіки, посилюється підтримка з боку держави ринково-конкурентних сил. Незважаючи на специфічні особливості, переорієнтація на пріоритет ринкового механізму в країнах обох ступенів розвитку має загальні риси, основу яких становить зміна економічних функцій держави. На перший план було висунуто за-вдання створення сприятливого інвестиційного клімату і стимулю-вання приватних капіталоутворень шляхом здійснення бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики; заохочення сил конку- ренції і створення приватному підприємництву певних умов для розгортання ринкової діяльності. Серед заходів, спрямованих на виконання цього завдання, були дерегулювання в ряді галузей еко-номіки, реформа управління державними компаніями, ревізія (або створення) антимонопольного законодавства. Відповідно до реформ дерегулювання було скасовано пряме ре-гулювання цін і тарифів в окремих галузях економіки, усунено жорсткі регламентації умов проникнення в галузь конкуруючих капіталів. У США, наприклад, ця система заходів охопила авіа-', залізничний і вантажний транспорт, галузі телекомунікації, де до-мінував вузькогалузевий і промонополістичний характер держав-ного регулювання. - Ревізія антимонопольного законодавства у країнах з ринковою економікою полягає у розширенні можливостей приватнопідпри-ємницької діяльності. Стимулюється зміцнення багатогалузевих комплексів, усуваються перешкоди підвищенню рівня економічної інтеграції в масштабах національних економічних систем. Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросо-вісної конкуренції у підприємницькій діяльності" спрямований на розвиток конкуренції на демонополізацію економіки. Він відкри-ває можливості щодо становлення ринкових відносин у країні, ко-мерціалізації державних структур, формування сприятливих еко-номічних умов для новостворених підприємств. У цілому модернізація господарської системи сприяла поси-ленню ролі цінових факторів, зміцненню, а в деяких країнах ста-новленню ринкових відносин, підвищенню гнучкості економічних систем. Практика свідчить про економічну неефективність командних систем господарювання. Економіка країни з розвинутим суспіль-ним поділом праці не може нормально функціонувати, якщо нею керують позаекономічними методами: за допомогою прямих вказі-вок, обов'язкових до виконання команд зверху. Викликана до жит-тя екстремальними умовами, з подоланням їх, командна система повинна бути "замінена формою господарювання, ефективність якої перевірена тривалим людським досвідом. Такою формою є ринко-ва система. Рушійні сили розвитку, втілені в товарному виробництві, особ-ливо в період їх стихійної дії, нерідко зумовлювали потрясіння в господарстві країн розвинутої ринкової економіки, руйнівні еконо-мічні кризи. Вихід було знайдено в посиленні регулюючих функцій держави. Основою господарської системи, як і раніше, залишаєть-ся ринок, проте регулятори його взаємодіють з внутрішнім фірмо-вим плануванням (бізнес-план) і державними важелями централі-зованого регулювання. Частина IV. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІКРОЕКОНОМІКИ Розділ 16. Мікроекономічний рівень господарювання і форми його організації § 1. Поняття мікроекономічного рівня і суб'єктів господарювання § 2. Форми організації господарювання на мікрорівні Розділ 16 МІКРОЕКОНОМІЧНИЙ РІВЕНЬ ГОСПОДАРЮВАННЯ І ФОРМИ ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЇ § 1. Поняття мікроекономічного рівня і суб'єктів господарювання Економічна теорія вивчає функціонування економічної систе-ми, насамперед на мікроекономічному, макроекономічному та гло-бально-економічному рівнях господарювання. Мікроекономічний рівень господарювання охоплює, по-перше, економічно відособлені одиниці, такі як об'єднання, фірми, підпри-ємства, домогосподарства; по-друге, окремі ринки, конкретні ціни і конкретні товари та послуги. В економіці поняття господарювання досить широке. Це не лише виробництво продуктів (товарів), а й будь-яка діяльність в еконо-мічному, соціальному, правовому, екологічному, ^територіальному тощо просторі, що обумовлена взаємовідносинами між споживача-ми та продавцем. Виходячи з цього Мікроекономічний рівень господарювання - це система відносин діяльності мікроекономічних господарських суб'єктів щодо оптимізації співвідношення попиту та пропозиції. Ринкова економіка має лише два суб'єкти мікроекономічного рівня господарської діяльності: домашні господарства (сім'я); у підприємства. Першим суб'єктом є домашні господарства (сім'я). З точки зору економіки домашня діяльність належить до господарювання, де господар не виробляє продукцію (товари), а задовольняє потреби свої і своєї сім'ї через ринок чи поза ним. За умов домашнього господарювання задоволення своїх потреб обмежено можливостя-ми господарника (матеріальними та фізичними). Це приводить до необхідності виходу суб'єктів господарської діяльності за межі до-машнього господарювання, що здійснюється двома шляхами: 1) залученням до домашнього господарювання найманих робіт-ників (постійно, тимчасово чи періодично) за відповідну платню; 2) поєднанням функцій домашнього господарника та найманого робітника за відповідну платню. Такі два шляхи перетворюють домашнє господарювання у діяль-ність, що економічно відповідає виробничій, тобто у діяльність недо-машнього господарювання. Домашній господарник при наявності платні за свою діяльність перетворюється у виробника продукції чи послуг, не обмежується домашнім господарюванням і виходить на ринок (робочої сили, товарів тощо). Отже, з цього випливає, що домашні господарства знаходяться на мікроекономічному рівні гос-подарювання, проте в ринковій економіці вони розмежовані з інши-ми суб'єктами господарювання (більш детально питання економі-ки, ефективної діяльності домогосподарства розглянуто у розд. 21). Господарювання взагалі необхідне, оскільки задоволення людсь-ких потреб обмежене. Якби маса продуктів (товарів) була необме-женою, то люди лише б споживали їх, не проводячи через господа-рювання, ринок, заробітну плату, ціни. Домашнє господарювання за таких умов опосередковується рин-ковими відносинами, входить складовою частиною до ринкової економіки на її мікрорівні. Засоби праці, які використовуються у домашньому господарстві, економічною наукою не вважаються капіталом. Праця господаря є водночас господарською метою, за-собом і фактором задоволення власних потреб. Самостійна праця господаря в межах домашнього господарювання не формує виробничих відносин. Проте праця домашнього господаря за винагороду чи самостійна праця підприємця (підприємські здібності) економіч-ною теорією вважається виробничим фактором на рівні з капіта-лом і землею. На основі цих теоретичних понять економічної теорії домашнє господарство-це: суб'єкт господарювання; діяльність господаря (членів сім'ї) для задоволення власних по-треб (через ринок чи натуральну форму господарювання); засоби виробництва, що застосовуються у домашньому господа-рюванні, - не капітал; праця - не фактор виробництва; виробничі відносини не виникають. Домашні господарства є суб'єктом ринкових відносин, оскільки, по-перше, їх діяльність на мікроекономічному рівні в умовах то-варного виробництва супроводжується відносинами купівлі-прода-жу; по-друге, вони беруть безпосередню участь у процесі нагро-мадження капіталу. Відбувається це кількома шляхами: участю домашніх господарств у капіталі підприємств шляхом купівлі акцій. За таких умов домашні господарства стають акціоне-рами (своєрідними пайовиками, співвласниками підприємства); купівлею облігацій підприємств, що фактично є формою надан-ня їм позики за певним відсотком; відкриттям у банках депозитних вкладів домашніх господарств і за рахунок цих заощаджень наданням кредитів підприємствам. Отже, економічний розвиток значною мірою відбувається за рахунок нагромадження грошового капіталу домашніх господарств (сімей). За економічною теорією домашнє господарство (сім'я) в межах мікроекономічного рівня господарювання є самостійним сектором, критерієм якого виступає споживання. Споживання домашніх господарств (сім'ї) відбувається завдяки доходам. У ринковій економіці доход домашніх господарств склада-ється з кількох надходжень: самостійної праці у домашньому господарстві; залежної праці як найманого робітника - зароблений доход; майнових доходів - прибутки з відсотків, найму, оренди, ренти, дивідендів, невиплачених зисків, гонорарів тощо. Сукупний доход домашніх господарюючих суб'єктів формують ще й так звані трансферні платежі, тобто соціальні дотації і суб-сидії на допомогу потребуючим, інвалідам, дітям, старим і хворим, на соціальне забезпечення тощо. Оскільки у домашніх господарств сукупний доход складається з різних елементів, які важко контролювати, вони зобов'язані що-річно подавати податкові декларації до відповідних фінансових органів (скажімо, до Державної податкової адміністрації в Україні) і на цій основі сплачувати податки. Звичайно для домашніх госпо-дарств це значна сума, якою вони розпоряджаються у певному періоді. Цю суму економісти називають доходом, який перебуває у ефективному розпорядженні домашніх господарств. Він має вплив на всю економіку, оскільки визначає попит на споживчі товари і, отже, на зайнятість і кон'юнктуру. Маючи споживацький характер, домашні господарства форму-ють потреби, які можна згрупувати у відповідні види: необхідні (їжа, одяг, помешкання тощо); не необхідні (коштовності, модний одяг, подорожі); індивідуальні, що визначаються домашніми господарствами; суспільні (школи, соціальне забезпечення). Потреби домашніх господарств відповідно до доходів виявляються на ринку через попит і пропозицію і при обмеженні кількості това-рів задовольняються шляхом купівлі-продажу (про це докладніше можна дізнатись у розд. 18). У сучасному індустріальному суспільстві споживання домашніх господарств і продукція підприємств розмежовані, але знаходяться в єдиному мікроекономічному полі функціонування економічної системи. Підприємство є другим суб'єктом мікроекономічного рівня гос-подарювання. Воно також є самостійним сектором мікроекономіки і критерієм його виступає товар (продукція чи послуга). У ринковій економіці підприємство - це товаровиробник і ос-новна виробнича ланка економіки. Воно є суб'єктом господарю-вання; товаровиробником; організаційною формою господарюван-ня; суб'єктом індивідуального відтворення; суб'єктом і водночас об'єктом маркетингу і менеджменту (управління) тощо. Суб'єкт господарської діяльності стає підприємством лише за певних умов: 1) зареєстрований і має всі атрибути юридичної особи - статут, розрахунковий рахунок, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо; 2) виконує господарські функції, виготовляє продукцію (товари) чи надає платні послуги; 3) зберігає умови постійного повторення процесу виробни-цтва - індивідуального відтворення; 4) проходить (повторює) життєвий цикл. Підприємство має майно, завдяки чому може виконувати госпо-дарські функції, зобов'язання перед партнерами, державами, прий-мати рішення, зберігати індивідуальне відтворення, не порушувати (повторювати) життєвий цикл. За часів командно-адміністративної системи, при відсутності ринкової економіки, підприємства були організаційною часткою єдиного державного господарства. У такого підприємства майно належало державі; воно здійснювало лише оперативне управління майном в інтересах власника - держави; виконувало господарські функції згідно з директивними планами держави, яка жорстко кон-тролювала виконання усіх планових показників і відповідно до цього заохочувала чи "наказувала" підприємство. За виконання зо-бов'язань підприємство відповідало не майном, що йому не нале-жало, а лише грошовими сумами, призначеними для премій та на-дання інших благ найманим працівникам; життєвий цикл та індиві-дуальне відтворення забезпечувались державним майном.. Такі за води та фабрики не були суб'єктами економічних, ринкових від-носин.  Отже, господарююча одиниця (суб'єкт) стає підприємством з економічної точки зору лише за умов самостійної майнової, фінан-сової, іншої господарської діяльності в межах чинного законодав-ства та правових норм. Індивідуальне відтворення - це відтворення організаційних юридичних одиниць - підприємств - на мікроекономічному рівні, що зберігається постійним відновленням виробництва чи надан-ням платних послуг. Формою індивідуального відтворення підприємств в ринкових умовах господарювання є кругооборот та оборот індивідуального капіталу підприємства. Схема індивідуального відтворення підприємства дає уявлення про етапи та стадії, які проходить майно підприємства під час свого руху в процесі господарської діяльності (рис. 10). Критерієм збереження індивідуального відтворення підприєм-ства є його можливість постійно продовжувати господарювання за рахунок власного майна та грошових коштів (докладніше про меха-нізм збереження індивідуального відтворення і його форму - круго-оборот та оборот капіталу - можна дізнатися з розд. 19 та 20). Близьке до індивідуального відтворення, але не тотожне поняття з точки зору економічної науки - це життєвий цикл підприємства. Життєвий цикл підприємства - це шлях, що проходить госпо-дарюючий суб'єкт з моменту його реєстрації як юридичної особи (придбання всієї атрибутики юридичної особи) до моменту його ліквідації з причин банкрутства чи з будь-яких інших. На шляху життєвого циклу господарюючий суб'єкт (підприєм-ство) проходить певні стадії (рис. 11). Якщо оздоровлення (санація) економіки підприємства дає пози-тивні наслідки, підприємство "виживає" і продовжує свій життє-вий цикл. Індивідуальне відтворення та життєвий цикл підприємств фор-муються залежно від організаційної форми, виду та форми влас-ності господарюючих суб'єктів.  . У сучасних умовах ринкової орієнтації економіки в Україні ді-ють державні та недержавні підприємства. Державні - це підприємства, майно яких повністю є власністю держави. Це так звані казенні підприємства. Крім того, держава має частки'свого майна у корпоратизовоних акціонерних підпри-ємствах (товариствах). Відповідно до ринкової трансформації економіки в Україні по-винна бути створена змішана економіка. Стратегічна ринкова орієн-тація економіки України вирішення питань власності майна під-приємств передбачає становлення двох форм: державних казен-них, а також недержавних (усіх інших) підприємств. Механізмом перетворення майна державних підприємств у май-но недержавних, як відомо, є приватизація. Важливим при цьому є роздержавлення, відокремлення капіталу підприємств від капіталу держави. Щодо загальнотеоретичних питань власності, то вони викладені в розд. 6, до якого можна звернутись в разі необхідності. |