Семінар 1 історія україни. Семінар 1 ( Українське козацтво)
 Скачать 59.21 Kb.
|
|
Семінар 1 ( Українське козацтво)
( в замку Крево)Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви. Городельська унія – угода, укладена між польським королем Владиславом II Ягайлом (1351-1434) і великим кннязем литовським Вітовтом (1350-1430) у замку Городля (Городель) на річці Західний Буг 2 жовтня 1413 року на спільному польсько-литовському сеймі. Наслідки Городельської унії: зміцнення союзу ВКЛ і Польського королівства в боротьбі з Тевтонським орденом; прокатолицький характер унії створив певні умови для сприйняття населенням ВКЛ культурних здобутків західно-європейської цивілізації; призвела до релігійного розколу між православними народними масами й прокатолицькою знаттю у ВКЛ, зокрема і на українських земмлях; заклала політико-правові основи для започаткованого ще Кревською унєю процесу трансформації суспільно-політичної структури ВКЛ, її зближення й поступового зрощення з такою ж структурою Польського королівства. Люблінська унія – остаточне об’єднання у 1569 р. Великого князівства Литовського та Королівства Польського в єдину державу Річ Посполиту. У результаті українські землі, що були під владою Великого князівства Литовського увійшли до Королівства Польського. Результати Люблінської унії: Утворювалась держава Річ Посполита (в перекладі з польської мови – республіка); Князівство Литовське зберігало автономію (часткову самостійність) з окремою адміністрацією, судом, фінансами, військом, законами; Існувала спільна зовнішня політика, монета й законодавство, яке здійснювалося на основі Литовських статутів; Для Польщі та Литви передбачався єдиний правитель, який одночасно був королем польським і великим князем литовським; Влада короля була обмежена і не передавалась по спадковості. Короля обирала на сеймі; Українські землі, які належали Литві, переходили під владу Польщі. У жовтні 1596 р. в місті Бересті (нині м. Брест, Білорусія) відбулося об’єднання Української і Білоруської Православних Церков з католицькою(Берестейська унія). Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковувалась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до цивілізованої Європи, частково рятувала українське православ’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації.
Причин появи українського козацтва, зумовлені такими взаємопов’язаними факторами: По-перше – це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб отримати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля,Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги. По-друге – на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі смертельногоризику, під постійною загрозою ворожого татаро-турецького нападу і знищення, тому вони постійно мали бути готовими до відсічі і боротьби з ворогом. З приводу походження козаків і самого слова “козак” існують різні точки зору, але одне можна сказати без сумнівів: козак - це воїн. Споконвічно козачі громади складались з вільних людей, що в ході історичного процесу перетворювалися в племена, а потім у народ, що продовжував існувати окремо або зливаючись з іншими народами, але зберігаючи назву “козаки”.
Приблизно 1550 р. на острові Мала Хортиця черкаський староста – князь Дмитро Вишневецький-Байда заснував фортецю, що поклала початок Запорізькій Січі. Запорізька – оскільки перебувала за порогами Дніпра (великими каменями, що залишилися з часів льодовика і перекривали течію річки), Січ – тому, що огорожа складалася з закопаних у землю дерев'яних стовпів, засічених угорі. Основними причинами виникнення козацтва були: • посилення феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту з боку Литви і Польщі; • необхідність захисту своїх земель від постійних нападів з боку Туреччини і Кримського ханства.• Наявність вільних, незаселених земель на Середньому Подніпров'ї (Дике Поле). Рятуючись від гніту, селяни і міщани втікали у незаселені степові землі Подніпров'я і Побужжя. Знаходячись під постійною загрозою набігів з боку татар і турок, козаки займалися «уходництвом» — рибальством, мисливством, бджільництвом, землеробством та різними ремеслами. Багато з них зосереджувались біля великих міст-замків: Канева, Черкас, Корсуня, Брацлава та ін. Вони завжди були озброєні.
Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. До військової старшини належали військовий суддя (здійснював основні судові функції) , військовий писар (вів документацію, облік прибутків та витрат), військовий осавул ( відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою). Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, толмач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий та ін.). Під час війни діяла походна старшина — полковник, осавул і писар. У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старшина — полковник, осавул, писар, підосавул та підскарбій.
Українські землі були одним з основних об'єктів набігів татар Кримського ханства. Свої внутрішні економічні проблеми задовольняло шляхом походів і пограбувань російських та українських земель. Від 1450 р до 1556 р татари здійснили 86 грабіжницьких походів, які несли руйнування, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення у полон, а потім продаж в рабство. А Польське-Литовська держава не могла захистити південні кордони, бо фортифікаційні споруди були в запустінні, наймане військо налічувало 4 тис. чоловік і не могло протистояти мобільній і численній татарській кінноті. На захист українського народу виступило козацтво. Козаки часто ходили походами у турецькі володіння.
Термін "козак" має тюркське походження. Вперше його появу фіксує Початкова монгольська хроніка під 1240 р. Наприкінці наступного століття термін згадується в латино-персидсько-кипчацькому рукописі - "Кодексі Куманікус" - та в додатку до грецького збірника житій святих - "Синаксарі". 1492 р. датується перша згадка про дії козаків-християн, котрі в гирлі Дніпра, під фортецею Тягинь, напали на турецьке судно.Наступним роком датується ще одна промовиста згадка про те, що черкаський староста князь Богдан Глинський на чолі загону козаків здійснив штурм татарської фортеці Езі (Очаків). Після цього повідомлення про присутність козаків-християн на порубіжжі з мусульманським світом стають регулярними. Важливим рубежем у ході формування козацтва стало виникнення та утвердження в силі Кримського хан ату. Саме постійне зростання загрози з боку небезпечного сусіди стимулює процеси консолідації козацтва.Упродовж перших десятиліть XVI ст. відбувалося стрімке чисельне зростання кількості козакуючих. Однак варто зауважити, в цей час термін "козак" позначав не стільки соціальний стан, скільки спосіб життя та рід занять.
Козацько-селянське повстання 1591—1593 pp. під проводом К. Косинського. Перше велике козацько-селянське повстання в Україні почалося наприкінці грудня 1591 р. на Київщині з нападу загону реєстрових козаків і селян на чолі з Криштофом Косинським на місто і замок Білу Церкву, що було резиденцією білоцерківського старости Януига Острозького, сина київського воєводи князя Костянтина Острозького. У Косинського, одного з козацьких старшин, вихідця з дрібної шляхти, Я. Острозький відібрав маєток Рокитне (над р. Рокитною, притокою р. Росі), наданий йому за сеймовою ухвалою 1590 р. Почуваючи себе ображеним, Косинський, обраний гетьманом реєстровців, став на чолі загону повстанців, що напали на Білу Церкву.м У 1592 р. і на початку 1593 р. повстання охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину. Повстанські загони взяли міста Трипілля, Переяслав, Богуслав і напали навіть на Київ та київський замок. Повстання 1594—1596 рр С. Наливайка.У 1594 р. козацько-селянське повстання проти магнатів і шляхти спалахнуло знову. Очолив його Северин Наливайко, виходець з м. Гусятина (Поділля), що належало магнатові О. Калиновському. Калиновський із слугами напав на двір Наливайкового батька, який займався кушнірським ремеслом і мав невелику ділянку землі, і побив його так, що той помер. Його дружина з дітьми втекла до Острога. Наливайко брав участь у козацьких походах проти турків і татар, під час яких набув воєнного досвіду.
Про Сагайдачного говорили, що у битву він йшов першим, відходив останнім, у таборі мало спав, не пив сам і під час походів забороняв пити горілку під загрозою кари на горло, тобто смертю. За Сагайдачного козацтво перетворилося в окремий стан і займало важливе місце серед населення Наддніпрянщини. Партизанські ватагу перетворив в регулярне військо, яке при потребі досягало 40 тис. і мало залізну дисципліну. Проти козацького своєвілля був дуже суворий і карав за провину. Козаки з гетьманом нападали на турецький флот, брали невільницькі ринки і визволяли із полону тисячі невільників. Особливо Сагайдачний прославився у битві під Хотином у 1621 р, коли 40 тисяч козаків практично врятували від поразки армію Речі Посполитої і примусили відступити турків. Козацтво при активній участі гетьмана виступило за відновлення православної церкви,сприяло діяльності православних братств та освіти. Сагайдачний разом з усім Запорозьким військом вступив до Київського братство і взяв його під свій протекторат. Активно формував єдність міщанства, духовенства і козаччини. Семінар 1 (Українська козацька держава Б. Хмельницького)
Причин появи українського козацтва, зумовлені такими взаємопов’язаними факторами: По-перше – це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб отримати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля,Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги. По-друге – на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі смертельногоризику, під постійною загрозою ворожого татаро-турецького нападу і знищення, тому вони постійно мали бути готовими до відсічі і боротьби з ворогом. З приводу походження козаків і самого слова “козак” існують різні точки зору, але одне можна сказати без сумнівів: козак - це воїн. Споконвічно козачі громади складались з вільних людей, що в ході історичного процесу перетворювалися в племена, а потім у народ, що продовжував існувати окремо або зливаючись з іншими народами, але зберігаючи назву “козаки”.
Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, підписував листи, угоди й накази. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман, та генеральна старшина. Повноваження цього органу поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. На чолі полку стояв полковник, який або обирався козаками полку, або призначався гетьманом. Він керував полком за допомогою старшини. Полк поділявся на сотні (10, 20, а іноді й більше). Сотнею керував сотник разом зі старшиною (писарем, осавулом, хорунжим). Їх обирали, як правило, козаки. В полкові та сотенні міста вища старшина призначала свого представника – городового отамана. Полковники і сотники поєднували в своїх руках військову й цивільну владу. У містах діяли органи самоврядування (на зразок Магдебурзького права): у великих – магістрати, у менших – ратуші. Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а пізніше була введена посада гетьманського підскарбія. Поповнення державної казни здійснювалося із трьох основних джерел: із земельного фонду, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.
Під час підписання Березневих статей і Переяславського договору з боку гетьманського уряду були допущені певні прорахунки, що зіграли потім негативну роль у відносинах між Москвою й Україною. Москва скористалася тим, що в умовах договору чітко не визначалася форма відносин між Україною і Москвою; московський уряд не присягнув у тому, що він буде виконувати свої зобов'язання; Б. Хмельницькому варто було б обмежитися особистою присягою, а не дозволяти присягати всьому народу; помилкою був і дозвіл мати російських воєвод в українських містах, а також збір податків на користь царя в Україні.
Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад України (Гетьманщини) таким, в якому тісно перепліталися республіканські й монархічні начала. Зберігався військово-адміністративний апарат влади й управління, що склався під час національно-визвольної війни. На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Але вже на початку XVIII ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Спроби деяких гетьманів (Б. Хмельницького, Д. Многогрішного, І. Самойловича) перетворити гетьманську владу на спадкову виявилися невдалими. Термін перебування гетьмана на посаді не визначався; вважалося, що обирали "доживотно", тобто довічно. Хоча в гетьманських статтях 1669 р. і 1672 р. передбачалося право Генеральної старшини змістити гетьмана в разі його зради. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди — знаки гетьманської влади. Гетьману належала вища законодавча влада: він видавав універсали, що мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади гетьман розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків, мав право на роздачу державних земель. Гетьман представляв державу у зовнішніх стосунках, був вищим воєначальником, часто сам призначав генеральну старшину й полковників.
Богдан Хмельницький належить до найвидатніших постатей в історії України. Він не лише очолив національно-визвольну боротьбу в Україні, але й зміг об'єднати для цієї мети зусилля різних станів українського суспільства. Це був видатний полководець європейського масштабу. Він створив одну з найкращих у Європі армій. Б. Хмельницький започаткував будівництво Української козацької держави. На звільненій від польсько-шляхетського панування території було ліквідоване магнатське й шляхетське землеволодіння фільварко-панщинну систему господарювання й кріпосницькі відносини. Визвольна війна проти польсько-шляхетського поневолення (1648-1654 рр.) дала поштовх до нового піднесення епічної творчості. Саме в цей час виникло багато історичних пісень, дум: «Хмельницький та Барабаш», «Хмельницький і Василь Магдавський», «Перемога Корсунська», «Ой, Богдане, батьку Хмелю», «Пісня про Хмельницького». В них зображено всенародний рух проти кривдників і завойовників, показується ненависть українців до них, а також розправа повсталих з польськими панами. Історична подія — перемога Хмельницького під Жовтими Водами — лягла в основу ще одного фольклорного твору — «Пісні про Хмельницького». В романі Ліни Костенко «Маруся Чурай» образ Хмельницького ніби епізодичний, але ми відчуваємо його присутність. Він перед нами постає не тільки вождем нації, але й порядною і мудрою людиною, яка забороняє суддям одноосібно вершити долю громадян. 2 Семінар ( Ліквідація Гетьманщини та Київської Русі)
Можна виділити такі характерні ознаки Руїни: − загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків; − початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою; − звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях; − жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни; − поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).
Юрій Хмельницький (бл. 1641—?) Молодший син Б. Хмельницького, слабкодуха особа з психічними вадами. Народився на хуторі Суботові, деякий час навчався в Києво-Могилянській колегії. У квітні 1657 року на старшинській раді, скликаній Б. Хмельницьким, 16-річний Юрій був проголошений гетьманом України, а по смерті його батька на козацькій раді в Чигирині козаки підтвердили свій вибір. Та Юрій не тільки не мав хисту до військової та державної справи, а й був слабкою особистістю без чітких переконань, людиною, якою було легко маніпулювати. Це не залишилося непомітним для іноземних загарбників, які стали вміло використовувати його як маріонетку для досягнення своїх політичних цілей. Неодноразово він то підкорявся Московському царству, то повертався в бік Польщі, то ставав васалом Османської імперії. Урешті-решт, це й занапастило Ю. Хмельницького: його вбито за невідомих обставин, і навіть точна дата смерті гетьмана невідома. 25 жовтня того ж 1657 року гетьманом був обраний Іван Виговський — генеральний писар за Богдана Хмельницького. Під орудою гетьмана Виговський пройшов хорошу дипломатичну школу, виявивши при цьому блискучі здібності. Саме за його безпосередньою участю розроблялися документи, яким судилося відіграти вирішальну роль у історичній долі України. Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній зі сторін. Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм: · у жовтні 1657 року він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького; · відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладення Березневих статей у 1654 році; · розпочав переговори з Польщею; · уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польщі, а також надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 року. На території Лівобережної України в результаті внутрішньої боротьби серед козацької старшини був обраний гетьманом Іван Брюховецький (1663-1668 pp.). На початку свого гетьманування І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Одразу після обрання гетьманом він уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 року, ставши першим з українських гетьманів, який поїхав до Москви. Батуринські статті У цій угоді підтверджувалися Березневі статті, укладені ще Б. Хмельницьким. У вересні - жовтні 1665 року в Москві І. Брюховецькому був наданий титул боярина й передана у володіння Шептаківська волость на Чернігівщині. Московські статті. 21-22 жовтня 1665 року між І. Брюховецьким і московським урядом був укладений новий договір, що увійшов в історію як Московські статті. Цей договір значно обмежував політичні права України, посилював її військово-адміністративну та фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями: • українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя; • гетьманському урядові заборонялося всту-пати в дипломатичні зносини з іноземними державами; • обмежувалося право вільного обрання гетьмана: відтепер вибори мали відбуватися лише з дозволу царя й у присутності московських послів; • збільшувалася кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався безкоштовно постачати їм харчі; • збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти до царської скарбниці; • українська церква підпорядковувалася московському патріархові. Павло́ Тете́ря гербу Сліповрон (1620-1670) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Правобережній Україні (1663-1665). До 1648 року був писарем ґродського суду у Володимирі-Волинському, 1649 — Переяславського полку, із 1653 р. — переяславський полковник. Був у складі українського посольства в Москві у березні 1654 року для оформлення Переяславської угоди. Ставши гетьманом, проводив політику на відрив України від Московії. Мав посаду секретаря короля. Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України П. Дорошенка й позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 року й піти на деякі поступки. 16 березня 1669 року в м. Глухові між гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішним і московським урядом був підписаний договір, що отримав назву Глухівські статті. Він складався з 27 пунктів і декларував права України на основі Березневих статей 1654 року. За Глухівськими статтями: • московські воєводи залишилися лише в п'ятьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині й Острі, де вони не мали права втручатися в справи місцевої адміністрації; • козацький реєстр установлювався в кількості 30 тис. осіб; • гетьман мав право утримувати 1 тис. найманого війська; • податки збиралися виключно козацькою старшиною; • гетьманові заборонялося вступати в зносини з іноземними державами; • обмежувався перехід селян у козацтво. У 1669 році Іван Самойлович був обраний на посаду генерального судді лівобережної частини Українського гетьманату, а потім став гетьманом у результаті змови проти Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного) та обрання на старшинській раді 17 червня 1672 року в Козачій Діброві, неподалік від Конотопа. Після свого обрання гетьманом Іван Самойлович разом зі старшиною склав присягу на вірність московському цареві Олексію Михайловичу. Він також підтвердив положення Глухівських статей 1669 року та підписав нові — так звані Конотопські статті, які визначили характер відносин між Українським гетьманатом та Московським царством. Згідно з 4-ю статтею українсько-російського договору 1672 року, український гетьман та його оточення брали зобов'язання «без указу Великого Государя Його Царської Величності і без ради старшини до сторонніх монархів ні про що не писати і з усними своїми присилками зноситись не намагатися».
І.Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури. Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В.Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту в Московській державі 1689 р. Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у „Коломацьких статтях” – угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв у Криму та ін. Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бібліотеками й рідкісними рукописами. 4) Основні етапи ліквідації гетьманської влади в Україні. Останній український гетьман Д. Апостол, К. Розумовський. 1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) – скасовано митний кордон між Україною і Росією; 1764 р. – ліквідовано Гетьманат як систему управління Україною, влада передавалася до ІІ Малоросійської колегії на чолі з генералом Рум'янцевим; 1775 р. – знищена Запорозька Січ; 1781 р. – скасовано адміністративний поділ Лівобережної України на полки і сотні та запроваджено губернії за аналогією з Росією; 1783 р. – заборонено вільний перехід українських селян з місця на місце і таким чином введено кріпосне право; 1785 р. – українська старшина урівнювалася в правах з російським дворянством; 1786 р. – проведена секуляризація (тобто конфіскація) монастирських земель і маєтностей в Україні, чим завдано важкого удару українському духовенству та українській культурі, оскільки саме монастирі були осередками культури в Україні; 30-ті рр. XIX ст. – припинення дії місцевого права в Україні та перехід виключно до загальноросійських законів. Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але цілеспрямований і систематичний процес нищення української державності, яка після Б. Хмельницького існувала у вигляді Гетьманщини на засадах широкої внутрішньої автономії в складі Російської держави. Внаслідок вищенаведених подій від автономії України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською імперською моделлю. Апостол Данило Павлович (1654-1734 pp.) - державний і військовий діяч України, гетьман Лівобережної України (1727-1734 pp.). Данило Апостол був прихильником політики гетьмана I. Мазепи (Іван Мазепа) та одним з активних учасників розроблення положень українсько-шведського союзу.Зразу після виборів гетьман Д. Апостол подав петицію про повернення Україні старих прав згідно з угодою 1654 р. Натомість він одержав «Решительные пункты» - царський указ, за яким в Україні запроваджувався м'якший варіант підлеглості, ніж той, що нав'язав Петро І через Малоросійську колегію. Данило Апостол активно впроваджував судову реформу. Він видав спеціальну інструкцію про реорганізацію полкових, сотенних і сільських судів, охороняв права селян, захищав від наступу козацької старшини права міст. За його гетьманства було укладено зводи українського права. Данило Апостол опікувався українським купецтвом, захищаючи його інтереси перед російською владою. Розумовський Кирило (18 березня 1728, Лемеші, Козелецького повіту, Чернігівський хутір — 9 січня 1803, Батурин, Чернігівська губернія) — останній гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук. К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі. 5)Розгром Запорізької Січі. Причини та наслідки. Кошовий отаман П. Калнишевський. Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Петра Текелія, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги. Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова. Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву. Вперше Кошовим отаманом Запорозької Січі Калнишевського було обрано у 1762 р. (був військовим осавулом, згодом суддею Війська Запорозького низового, один рік проголовував Кошовим, того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади) У січні 1765 року всупереч царській волі козацька старшина знову обрала його Кошовим. За час керівництва Січчю, він створив на її землях потужну сільськогосподарську економіку, розбудував сотні нових сіл і тисячі хуторів, зберіг для України вихід до Чорного моря, сприяючи поширенню української економічної присутності у запорозьких степах та перешкоджаючи реалізації колонізаційних планів Росії. За запровадження незалежної економічної політики, за обстоювання засад української автономії цариця Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ у червні 1775 року. Наприкінці липня 1776 року 86-річного Петра Калнишевського було увязнено у Соловецькому монастирі (Біле море), де він в нелюдських умовах відстраждав ще понад чверть століття, помер (1803 р.) і похований. 6) Українське козацтво після розгрому Запорізької Січі. Задунайська Січ Після зруйнування Нової Січі частина запорожців, намагаючись уникнути переслідувань і закріпачення, переселилася в пониззя Дунаю, у Добруджу, на підвладну Туреччині територію. Османський уряд надав їм землі між Південним Бугом і Дунаєм. У 1776 р. вони заснували в гирлі Дунаю першу Задунайську Січ (в історичних джерелах називається Усть-Дунайська Січ). За даними деяких дослідників, вона розміщувалась на місці сучасного м. Вилкове Одеської області. Внутрішній устрій Задунайської Січі був таким же, як і Запорозької Січі. Вона була укріпленням, мала 38 куренів, церкву, адміністративні будівлі в центрі. Найвищим органом була військова рада, яка обирала кошову старшину: кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула. На Січі існувала січова школа й бібліотека, де була література релігійної та історичної тематики. Задунайські козаки займалися переважно землеробством і тваринництвом, рибальством і полюванням. На Задунайську Січ часто тікали селяни й козаки з України, рятуючись від посилення національного й соціального гніту. 7) Кошовий отама І. Сірко Іван Сірко́ (* 1605 (1610) — † 1680) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарнийкошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок. Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків. В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 р. 1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими, виступає проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовляється від присяги московському царю Олексію Михайловичу. У 1660–1680 pp. дванадцять разів його обирали кошовим отаманом. Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським. 1672 претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольську (мабуть, головно за підтримку Дорошенка й зв'язки з Степаном Разіном). По поверненні з московської неволі (1673) до кінця життя лишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом. 1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну. |