мк. Визначення феномена філософії філософія одна з форм існування світогляду
 Скачать 40.68 Kb.
|
філософія – одна з форм існу-вання світогляду У філософському сенсі слово «феномен» часто застосовується для позначення явищ, які досягаються на чуттєвому рівні на противагу слову «ноумен», що означає явище, зрозуміле розумом. феномен — будь-яке явище, яке може бути пізнане на основі досвіду Слово «філософія» в перекладі з грецького означає «любов до мудрості» . Цей термін з'явився завдяки давньогрецькому мислителю Піфагору Феномен — це те, що себе у самому собі показує, самопроявляється, самодемонструє себе. Феномен — це самодостатній і самооцінний твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним, цим відрізняється від явища, наприклад, хвороби, коли висока температура вказує на порушення в організмі.
Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду. Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Предмет філософії. Історично поняття предмета філософії змінювалась і має як обективні так і субьективні причини. До обєктивних причин слід віднести стан,рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ(природу,людину,суспільство) про духовні,в першу чергу пізнавальні особливості,можливості як окремої людини,так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відноситься своєрідність насамперед форми осягнення предмет філософії тим чи іншим філософом,філософською школою. Зміст і форма тієї чи іншої концепції предмета філософії далеко не завжди збігається. Філософія як світогляд предметом свого осмислення має такі феномени: а) світ; б) людина; в) відношення „людина -світ”; г) проблема смислу життя. Предмет філософії - найбільш загальні закони розвитку природи,людського суспільства,мислення,всієї духовної культури. Основне́ пита́ння філосо́фії — питання про первинність ідеї або матерії. Основне питання філософії підкреслює, що всі явища світу умовно поділяються на дві основні сфери — матеріальну і духовну. 3. Епохи в історії філософії Епоха-період часу.У відповідності до розуміння істини буття виділяють 3 епохи: 1.Античність:від 6 ст до н.е.-6 ст н.е. Античне мислення характеризується специфічним настроєм подиву. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи. Перший етап - охоплює VII-V стст. до н. є. і називається досо-кратівським. У центрі ранньої - досократівської -грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу. Другий етап - приблизно із середини V ст. до н. є. - до кінця IV ст. до н. є. - класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії Третій етап у розвитку античної філософії - кінець IV—II стст. до н. є. - звичайно називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. є. -V-VI стст. н. є.) - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. 2.Середньовіччя:від 1 ст-кінець 16 ст Характеризується настроєм одкровення. Одкровення єдиного Бога як першопричини всього сущого. Богоцентризм 3.Новий час:від 17 ст Настроєм є сумнів. Епоха Нового часу (ХVІІ ст – поч. ХІХ ст ) – інтенсивний розвиток наукової думки. На порозі Нового часу видатні мислителі, які належали до різних культурних ареалів, в давалися до спроби викласти свої соціальні погляди у систематичному вигляді. Епоха брухливого розвитку у всiх сферах життя, епоха формування буржуазного суспільства 4. Проблематика основних розділів філософії Основні розділи філософії: 1.Онтологія – філософське вчення про буття, тобто про походження, сутність і структуру світу від найдрібніших часточок та проявів енергії до людських спільнот та їх взаємодії 2. Метафізика-(грец мета-понад;фізис-природа)-вчення про надчуттєві причини сущого 3. Етика – філософське вчення про мораль як систему правил та норм умотивованої поведінки та взаємин між людьми. 4. Естетика – філософське вчення про мистецтво як спосіб чуттєво-образного сприйняття людиною світу і його художнього перетворення. 5. Антропологія – вчення про людину як результат цілеспрямованої еволюції 6. Гносологія-як належить пізнавати Основні проблеми філософії Проблема — питання, яке не має однозначної вiдповiдi. Філософські проблеми носять загальний характер, є «вiчними» проблемами, що потребують вирішення на кожному етапі розвитку людства. До філософських проблем відносять: Проблема першооснови сущого: що лежить в основі всього різноманітного світу? Проблема сутності людини: що таке людина, як співвідносяться в ній природні та культурні прояви, чи є мета її існування? Проблема свідомості: що таке свідомість, як вона виникла, як співвідноситься з матерією, чи може бути відтворена штучно? Проблема пізнання: як можна отримати достовірні знання про світ та людину, чи існують межі пізнання, яке знання вважати достовірним, що є істина? Проблема творчості: як можлива творчість, що є її джерелом? Та багато інших проблем. 5.Відмінність філософії від науки, міфології, релігії та мистецтва Відмінність філософії від науки полягає в наступному: 1) Вік. Найдавніші науки (астрономія, арифметика) з'явилися в перших державах (Єгипет, Межиріччя), у той час як філософія - в Стародавній Греції, значно пізніше. 2) Світогляд. Філософська картина світу центральне місце віддає людині або богу, в той час як наукова - об'єктивної реальності. 3) Мети. Філософія займається самопізнанням, в той час як наука - пошук точних знань, картини навколишнього світу. 4) Перевірка істинності. Викладення філософії можна довести лише теоретичним шляхом, в той час як наукові теорії - ще й емпіричним. 5) Результат. Завдяки науковим досягненням ми маємо фізичний результат - нові машини, медичні препарати, фарби, будматеріали. Завдяки філософії виробляються нові соціальні системи, політичні ідеології Відмінність філософії від міфології та релігії полягає в наступному: 1. Міфологія відтворює образну картину світу. У релігії уявлення про світобудову формуються на основі віри. Змістом філософії є науково обґрунтовані світоглядні концепції. 2. У центрі уваги міфології та релігії - боги. Увага філософії зосереджено на людині. 3. У міфології і релігії ігнорується здатність людини до пізнання. Суть філософії - в пізнанні та поясненні життя у всіх її проявах. 4. Міфологія - колективна народна творчість. Релігія - система поглядів і форма управління людською свідомістю. Філософія - гуманітарна наука. Говорячи ж про відмінності філософії і мистецтва, зазначимо таке: Мистецтво говорить мовою образів про невимовне, а філософія говорить мовою міркувань про невимовне. Маючи своїм «предметом», своїм устремлінням те, що лежить за межами власне образу чи власне поняття Філософія виникла від грецких слів phileo (люблю) і sophia (мудрість). Філософія розглядає всезагальні закономірності, які включають в себе такі поняття як буття (відношення природи і суспільства), процес пізнання, процес мислення людиною і т. п. Термін ” філософія ” вперше зустрічається в Піфагора, а в якості науки вперше виділив її Платон.Предметом наукового освоєня світу є вся навколишня дійсність,природа, суспільство, духовний світ людини.Наука існувала спочатку в межах філософського світосприйняття і лише в середині XVIII столітя оформилась як самостійний суспільний інститут. Наука охоплює сферу винахідницкої діяльності, яка направлена на виробництво нових знань про природу і суспільство виникла як необхідна умова суспільного поділу праці, за рахунок відділення розумової праці від фізичної, в звязку з перетворенням пізнавальної діяльності в спеціфічний вид заннять.Релігія є специфічною формою суспільної свідомості. Релігія повязана з відношенням людини до звязку з деяким духовним початком. Основною ознакою релігії виступає віра у надприродне. Предметом релігії є бог і всі його появи. Мистецтво також є специфічною фомою суспільної свідомості людської діяльності, яка відображає дійсність в художніх образах.Мистецтво виступає як один з важливіших засобів естетичного овоєння світу. Предметом мистецтва є естетичне відношення людини до дійсності. Тому в центрі мистецтва є людина, взаємовідношення людей, іх життя, діяльність в конкретно історичних умовах. Предмет мистецво відображається специфічній формі, художніх образах. Основна функція його-забезпечення естетичних проблем людини, за рахунок духовного збагачення 6. Загальна характеристика філософії Античності Слово "античний* в перекладі з давньогрецької означає "давній". Антична філософія-це перша епоха в історії Європейської думки, яка визначила подальші зразки мислення і культури Європи в цілому. Антична філософія, особливо рання, за своїми проблемними інтересами є космоцентричною, тобто орієнтованою насамперед на Космос як на безумов- ну реальність і найвищу цінність. Вона починається з постановки питання про первооснову всього сущого – «архе» (загальну характеристику раннього етапу античної філософії (досократиків) та більш повний виклад своєрідності кожної з його шкіл – мілетської, іонійської та елеатської – дивитися у підру- чниках.Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. є. до VI ст. н. є., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія.Основні етапи розвитку для давніх греків які жили в період античної філософії новлення цивілізації, світ - величезне зібрання різноманітних природних і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? Як узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його підмурки, початок? Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість - з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу - основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи.Перший етап - охоплює VII-V стст. до н. є. і називається досо-кратівським. Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мі-летська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, ато-місти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої - досократівської -грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.Другий етап - приблизно із середини V ст. до н. є. - до кінця IV ст. до н. є. - класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних - класичних - проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.Третій етап у розвитку античної філософії - кінець IV—II стст. до н. є. - звичайно називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм. Усі школи об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. є. -V-VI стст. н. є.) - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лук-рецій Кар). У III—V стст. н. є. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Пло-тін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.
Натурфілосо́фія (natura — «природа») — філософія природи,, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософією і природознавством , а також її місце у філософії історично змінювалися. Найбільшу роль натурфілософія відігравала в давнину. Натурфілософія стала першою історичною формою філософії і фактично зливалася з природознавством. У подальшому натурфілософія в основному називалася фізикою , тобто вченням про природу.Перші, найдревніші вчення отримали назву натурфілософських. Визначне місце в розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа,що виникла в VI ст. до н.е. в м.Мілеті, була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625-547 pp. до н.е.), Анаксімандр (610-546 pp. до н.е.), Анаксімен (588-525 pp. до н.е.).Вчення мілетців про природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаос). Міфи про богів мілетці вважають зайвим припущенням про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. Міфолопчно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні "слово", "смисл", "судження", "задум", "порядок", "гармонія", "закон"). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття "Логос". Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про "апейрон", який не дається безпосередньо чуттям, а може бути ося-гнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною.Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжуєвсю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаосу. Існування Логосу поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі через боротьбу протилежностей. Мілетська школа (VІІ-VІ ст. до н. е.) розглядала питання про першоосно- ву всього сущого з позиції наївного матеріалізму. Для Фалеса – це вода, для Анаксімена – повітря, для Анаксімандра – апейрон, тобто щось безмежне. Можливість ідеалізму була реалізована ще в початковий період давньо- грецької філософії – у піфагорійській та елеатській школах. Піфагор (VІ ст. до н. е.) і його послідовники дійшли висновку, що визначальним нача- лом Космосу є числа і числові відношення. Елеати заперечують числовий ідеалізм піфагорійців і постулюють абстрактний символ єдиного, неподіль-ного, вічного і нерухомого Буття. Це надматеріальне Буття згідно з Пармені- дом (VІ-V ст. до н. е.) є завжди рівне собі мислення. Речово-тілесний харак- тер універсального світопорядку буття був представлений водою, повітрям, апейроном, а особливої виразності він набуває у філософському вченні Гера- кліта (VІ-V ст. до н. е.), який вбачав першооснову світу у вогні. Цей конкрет- но-чуттєвий гераклітівський вогонь як першоречовина світу є одночасно його універсальною закономірністю – логосом. Найбільш завершеної форми грецький матеріалізм набуває у філософсь- кому світогляді Демокрита (V-ІV ст. до н. е.). Він висуває гіпотезу щодо іс- нування найдрібніших неподільних часток, або атомів, і пустоти, в якій ці ча- стки рухаються завдяки притаманній їм силі ваги.
Піфагор(584(582)-500pp.до..н..е.) «Все походить не з числа, а у відповідності з числом, тому що в числі — первинна у по рядкованість, з дотичністю до якої і в пред метах, що обраховуються, послідовно упо рядковусться і перше, і друге» Піфагор стверджував, по-перше, що «число володіє речами», зокрема і моральними, а справедливість — є число, помножене на саме себе. По-друге, душа є гармонія, а гармонія - не числове співвідношення, душа безсмертна і може переселятися (ідею метапсихозу Піфагор. можливо, запозичив із учення орфіків), тобто Піфагор дотримувався дуалізму душі й тіла. Потрете, філософ поклав в основу. Космосу число, наділяє старе слово новим змістом: число співвідноситься з єдиним, єдине ж служить початком визначеності, що єдине підлягає пізнанню. Число - це впорядкований числом Всесвіт. Значний внесок здійснив Піфагор у розвиток науки, насамперед, математики. В астрономії йому приписують відкриття навскісного положення Зодіаку, визначення тривалості «великого року» - інтервалу між моментами, коли планети займають відносно одна одної те ж саме положення. Піфагор — геоцентрист: твердить, що планети, рухаючись навколо Землі по ефіру, створюють монотонні звуки різної висоти, а разом створюють гармонійну мелодію. До середини V ст. до н.е. Піфагорійський союз, що включав до свого складу 218 відомих і поважних мужів, які займались філософією, математикою, медициною, політикою, розпався. Вірніш, він був розгромлений «демократами», які не могли зрозуміти і, тим більше, прийняти піфагорійські політичні і релігійно-філософські настанови. Вчення ж Піфагора — одного з найвеличніших з Великих філософів — залишилось в історії філософської думки і загальнолюдської культури навічно. «Не краще було б людям, якби здійснилось все, чого вони бажають» Геракліт(Бл.540-бл.480pp.до..н.е.) «В одну і ту ж річку не можна увійти двічі» Геракліт осмислив субстанцію всього сущого через поняття-«Слово»(оригінал «Логос») «Все минає..але мінливі речі залишаються ідентичними самі собі завдяки слову. Слово дає бути речами, вказуючи і розрізняючи їх»Слово Геракліт представляє через ряд метафор:вогонь, золото, блискавка, війна. Основою всього сущого — основною субстанцією — Геракліт вважав «вогонь», що «місцями спалахує, а місцями — затухає», відроджуючи все суще в різноманітних формах, що переходять одна в одну. Причому, відродження настає в силу смерті іншого. Протилежності, повчав Геракліт, немовби «переливаються» одна в одну. «Безсмертні є смертними, смертні — є безсмертними, смертю один одного вони живуть, життям одне одного — помирають». 9.Онтологія елейської школи Елейська школа - школа давньогрецької філософії, що отримала свою назву по грецькому місту Елее (інша назва - Велія) на півдні Італії. Вчення школи було засноване на двох принципах: буття єдине, а зміни ілюзорні. Представників цієї школи називали елеатами. Це Ксенофан /565-473 рр. до н.е./, Парменід /кін. УІ-У ст. до н.е./, Зенон Блейський /490-430 рр. до н.е./. Ксенофан поставив питання про початок буття як про "єдине" І єдине він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером в тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів, було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один. Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать 1. конкретні міркування Парменіда про суще. Якщо Ксенсфан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього, Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним. У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще. в світі, притаманне такс.: буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що "буття є, а небуття немає. Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: "думки - і те, про що думка існує, тотожні," також тотожні мислимо і суще". Розглядаючи проблему пізнання Парменід не заперечує існування "відчутного світу ", який базується на сприйманні світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущним слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає "неістинність" руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу і тому не може визнаватись справжнім буттям. В цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу для розвитку метафізичного світогляду. Послідовник і учень Парменіда - Зенон Елейський /бл.490-430р. до н.е./ намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множити і інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії /нерозв'язана суперечність/. Апорії Зегона Елейського такі: 1/ "Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, дні в тому, де його немає". 2/ "Дихотомія" /поділ на дві частини/ твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти "половину половини" і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися. 3/ "Ахілл і черепаха" формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки перш, ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж невеликий час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця. 4/ "Стріла, що летить" формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце, йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою? 5/ Апорія "стадіон". Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається, тоді половина дорівнюватиме цілому. 6/ Апорія проти Простору. Елейська філософія не допускав небуття, стверджуючи що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це в свою чергу повинно знаходитись ще в іншому "просторі і так до нескінченності. Але уявити нескінчену множину просторів, "вкладених" один в один абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує абсурдної" уяви, нереальний. 7/ Апорія супроти чуттєвого сприймання світу "Зерно, що падає". Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них неможливо покладатися. Зенон розробив систему доказів "від супротивного". Схема доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, котре необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, котрі суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву негативної діалектики. 10.Атомістика Демокрита Демокріт(460-371 pp. до н.е.)Демокрит першим представив субстанцію через множину, а не єдність. Демокріт учив, що світ складається тільки з рухомих атомів і порожнечі. Атоми («а» - негативна частка, «томй» - ділення, розрізання) являють собою абсолютно щільні, неподільні тіла, що розрізняються по конфігурації, величині, швидкості руху і положенню в просторі. Число атомів нескінченно. Демокріт порівнював рух атомів з поведінкою пилинок в сонячному промінні. Як же з атомів складаються речі? Щоб пояснити це, Демокріт відкриває закон «тяжіння подібного до подібного». Він зауважив, що, наприклад, рухом хвилі в море довгасті камінчики збираються в одному місці, круглі - в іншому; тварини збираються в зграї одного виду і т.д. Душа теж складається з атомів - круглих, дуже рухливих (в цьому відношенні душа подібна до вогню). Від оболонок зовнішніх предметів відокремлюються потоки атомів, які, потрапляючи в око, викликають образ предмета в душі. Атом Демокрит розумів як складники матерії, а ідеальні форми, схеми, символи речей. |