філософія. Проблемне поле філософії

Скачать 442.5 Kb.

Название	Проблемне поле філософії
Анкор	філософія.doc
Дата	12.04.2017
Размер	442.5 Kb.
Формат файла
Имя файла	філософія.doc
Тип	Документы #582
страница	8 из 8

1 2 3 4 5 6 7 8

Філософська антропологія в широкому значенні — це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філософська антропологія розглядається як течія західної філософії XX ст. (переважно німецької), що виникла в 20-х роках як прояв загального "антропологічного перевороту", що відбувався в першій чверті нашого сторіччя в західноєвропейській філософії.

Ідейними джерелами філософської антропології були філософія німецького романтизму та "філософія життя". Для методологічного обгрунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів людської сутності представники філософської антропології широко застосовують деякі принципи трансценденталізму Канта та неокантіанства, трансцендентальної феноменології Гуссерля та трансцендентальної аналітики людського буття Хайдеггера.

Згідно з біологічною концепцією людина є "біологічно недостатньою" істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів. Вона "не завершена" і "не закріплена" у тваринно-біологічній організації, а тому і не має можливості вести виключно природне існування. Людина віддана сама собі і тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого життя. Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування. Гелен заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою людської природи.

Інший представник філософської антропології — Плеснер вважає, що для пояснення людини не може бути використане таке поняття, як "біологічно недостатня істота". Тим самим він констатує обмеженість біологічної концепції і пропонує своє бачення сутності людини. Природу людини Плеснер визначає на основі аналізу біофізичних аспектів її існування та даних науки про дух і культуру. Застосовуючи методологічні принципи Плеснера, філософська антропологія в цілому висуває вимогу побудови концепцій, вільних від засилля і емпіричних, чисто апріорних підходів, від необгрунтованих метафізичних тлумачень людської природи. Значною мірою це знайшло відображення в культурологічній концепції сучасної філософської антропології.
70. Проблема людини у філософії

У стародавньокитайській філософії підкреслюється включеність людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда досягнуто значно пізніше. Розвинуте вчення про людину коріннями сягає в античну філософію, де виявляються початки практично всіх напрямків філолофсько-антропологічної думки. Відбувається антропологічний поворот, поєднаний з творчістю софістів.

Стародавньогрецький філософ Протагор відзначав: «Людина — міра всіх речей: існуючих і неіснуючих». Всі істини відносні і мають сенс лише для людини, яка є джерелом морально-правових норм, що чесності можна навчитися, розуміючи під чесністю не тільки моральні якості, але й всю сукупність людських здібностей. Якщо раніше слово людина вживалося у визначенні одноплемінника, то софісти стверджували, що всі люди родичі і співгромадяни одного царства не за звичаями і вдачами, а за природою.

У людині, на думку Платона, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею і тілом, внутрішнім і зовнішнім, але й у самій душі, що складається з пристрасті, мужності і духу.

Дух — божественна частка душі і тільки панування духу забезпечує нормальне існування людини. Спільно з орфіками Платон розцінює введення душі в сумний полон земного, тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднятися від земного існування до справжнього безтілесного.

Дуалізм душі і тіла прагне перебороти вже Аристотель, з'єднуючи космологічно-натуралістичний і релігійно-етичний підходи й обґрунтовуючи неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної і тваринної частин душі є ще і вищий її елемент — Розум, що не є органічна функція тіла, а привноситься ззовні і не підлягає руйнуванню разом з тілом; Розум — це так само і Бог, вища форма, до якої як до мети прагне все суще. Людина — соціальна тварина і виявляє свою якість лише в державі в суспільному житті.

Християнська антропологія вводить ідею воскресіння відродження в плоті, не властиву античності. Змінюються й етичні погляди. Центр ваги зі знання переноситься на віру, отже, визначальним в моральній дії стає не Розум, а воля. Подвійність середньовічної антропології проявилася у тому, що, з одного боку, людина проголошувалася складовою частиною світопорядку, що йде від Бога, тому особа залишалася певною величиною, її цінність вимірялася тим, наскільки в ній виявляється божественний початок (томізм).

Багато ідей марксизму: конкретно-історичний підхід до дослідження людини та її буття; відчуження, розуміння людини як істоти природного й одночасно конфронтуючою їй як самостійна сила природи; фундаментальна значимість соціальних факторів у розвитку людини — стали загально значущими в багатьох напрямках сучасної філософії. Ряд істотних аспектів людського буття залишилися поза полем зору марксизму, що зовсім природно. Будь-яка теорія історично і логічно обмежена. ?
71.Проблема антропосоціогенезу. Сутність людини

Антропосоціогенез - це процес становлення і розвитку людини, як соціальної істоти суб'єкта свідомості і діяльності, частина біологічної еволюції, яка призвела до появі виду Homosapiens. Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність в людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів. 19 столітті після створення Чарльзом Дарвіном еволюційної теорії, набула поширення трудова теорія походження людини. Прихильники цієї теорії, що саме праця створює людину. У ході трудової діяльності рука стає вельми більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, досягається повне згуртування людей, виникає потреба щось сказати один одному. Але чому наші предки почали працювати? У популярній літературі можна зустріти відповідь: щоб підтримати своє існування, люди повинні їсти, захищатися і т.д. Проте в природі тварини не виробляють, не відчувають такої потреби, але здатні підтримувати своє існування. Навіть якщо тварини здійснюють гарматні діяльність - це не сприяє подоланню ними тварин кордонів світу. Головний висновок Ч. Дарвіна - генетична спорідненість людини з твариною, отже, природне, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість і природний добір, здійснюваний у процесі боротьби за існування.

Головна причина виникнення людини, вважає В. Вільчек, початкове відчуження, розрив комунікації з природою, ослаблення або втрата інстинктів, появу безлічі "хворих тварин". Подібні ущербні істоти або гинуть, або починають наслідувати, копіювати поведінку "нормальних" тварин. Тварини для людини стають комунікаторами, посередниками, вчителями. Людина починає наслідувати або повноцінним мавпам, або копитним, або хижакам, з якими він вступає в своєрідну угоду. Людина починає жити за планом свого Тотема - тварини-покровителя. У цьому причина, наприклад, появи в архаїчних суспільствах безлічі заборон.
72.Смисл життя людини як центральна світоглядна проблема

Усвідомлення сенсу життя передбачає вільний вибір індивіда. Необхідною його умовою є свобода як людська форма самодетермінації (самообумовленості) буття. Доцільність сенсу життя виявляється в його генеральному особистісному функціонуванні, яке ґрунтується на всезагальному суспільному визнанні, всезагальній об'єктивній істинності та соціальній значущості. Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, індивідуалізмом, з відстороненням від себе обов'язків стосовно світу, інших людей. Якщо людина виявилася потрібною тільки самій собі і весь її інтерес зводиться до власної персони.

Проблема сенсу життя пов'язується з проблемою особистості. Наприклад, І. Кант вбачав головним завданням своєї філософії формування людини, оскільки для себе вона є кінцевою й остаточною метою, і вважав, що істотна відмінність людини полягає у всьому тому, що утворює особистість.
У проблемі сенсу життя питання про цінності посідає центральне місце, тому що життя - це єдина умова та критерій для цінностей. Інший його бік - ставлення до людини, оскільки залежно від розуміння цінності життя формуються як відносини між людьми, так і ставлення суспільства до людини. Людина і людство, а отже, і їх життя є найвищими цінностями, бо вони - вершина космічної еволюції. Через смерть розкривається значення існування в його справжній цінності.

Уявлення про цінності життя має конкретно-історичний характер, воно може розумітись як певний культурно-історичний феномен. Несвідоме, інтуїтивне уявлення про цінності життя в рефлексії людини визначається тільки в тих понятійних формах, в яких мислить і усвідомлює себе певна епоха.

Пригнічення індивідуальності веде до зниження (якщо не до повної втрати) творчої активності особистості. Людина позбувається почуття власної гідності, віри в себе, духовно-моральних основ. Суспільство, яке пригнічує індивідуальність, руйнує себе зсередини, втрачає свою стабільність. Таке суспільство стає легким здобутком для всіляких авантюристів. Абсолютизація індивідуальності за рахунок соціальності веде до аналогічних наслідків.

Ціннісне значення людини полягає в тому, що їй належить особливе місце у світі. Це підкреслював у свій час Протагор своїм афоризмом «Людина — міра всіх речей».

1 2 3 4 5 6 7 8