Искусство
Языки
Языкознание
Вычислительная техника
Информатика
Финансы
Экономика
Биология
Сельское хозяйство
Психология
Ветеринария
Медицина
Юриспруденция
Право
Физика
История
Экология
Промышленность
Энергетика
Этика
Связь
Автоматика
Математика
Электротехника
Философия
Религия
Логика
Химия
Социология
Политология
Геология
Н. Е. Дикція. Значення дикції у професійній підготовці вчителя (Лекція)
 Скачать 151.5 Kb.
|
|
1 2
Н.Е. 1.3. Дикція. Значення дикції у професійній підготовці вчителя (Лекція) ПЛАН 1. Дикція. Значення дикції в процесі виразного читання. 2. Методика формування дикції у молодших школярів 3. Вправи на артикуляцію голосних та приголосних звуків. 4. Орфоепічні норми сучасної української мови. Основні причини порушення орфоепічних норм. Основна література: 1. Олійник Г.А. Виразне читання. – К, 1995. – С.14-38 2. Капська А.Й. Виразне читання. – К., 1986. – С.15-22. Додаткова література: 1. Єлісовенко Ю. П. Практичне опанування риторики засобами театральної педагогіки // Педагогіка і психологія професійної освіти. - 1998. - № 4. - С.200 - 207. 2. Єлісовенко Ю. П. Корекція неорганічних вад мовлення (з досвіду театральної педагогіки) // Дефектологія. - 2001. - № 2. - С.41 - 43. 3. Пономарів О. Д. Культура слова: Мовностилістичні поради. - К., 1999. 4. Шевченко Л. Ю., Різун В. В., Лисенко Ю. В. Сучасна українська мова: Довідник / За ред. О. Д. Пономарева. - 2-ге вид., випр. і доп. - К.: Либідь, 1996. - 320 с. 5. Ющук І. П. Практичний довідник з української мови. - К.: Рідна мова, 1997. 1. Дикція. Значення дикції в процесі виразного читання Щоб забезпечити легке сприймання твору дітьми, вчитель повинен мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію. Давайте пригадаємо, з попередньої лекції, що таке техніка мовлення?
На сьогоднішньому занятті, ми продовжимо розглядати техніку мовлення, зокрема, розглянемо ще 2 компоненти техніки мовлення, такі, як: дикція та орфоепія. Дикція ( лат.dictio – вимова) – чітка правильна вимова кожного мовного звука, артикуляція голосних і приголосних. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, навпаки - приведуть до негативних наслідків, оскільки школярі середнього віку схильні до наслідування. Недоліки вимови бувають різного характеру і виникають вони внаслідок певних органічних (вроджених) і неорганічних (набутих) вад мовного апарату. Неорганічні вади можуть мати той самий характер вимови, що й органічні (гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання тощо). Однак причини їх пояснюються насамперед неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами. Недоліки вимови;властиві багатьом дітям. Виправленням їх повинні займатися не тільки медичні установи, а й учителі. Неорганічні вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органічні недоліки вимови не можна виправити лише виконанням вправ. Проте деякі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню. У дитячому віці це ще не викликає особливих труднощів, та значно складніше виправити недоліки в дорослої людини. Тому й не бажано, щоб люди з природними дефектами вимови потрапляли на педагогічну роботу. Вчитель, які артист, диктор, повинен бездоганно володіти мовним апаратом. Виразність і чистота дикції досягаються насамперед завдяки правильності артикуляції, тобто чіткістю постановки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням недоліків вимови слід розпочинати з виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції. Як покращити дикцію? Чи можливо це зробити? Яким чином? Давайте поміркуємо: які вправи,завдання, тренінги сприяють покращенню дикції. Мало хто задумується, наскільки важливим інструментом для людини є голос. У процесі спілкування, розмови, дискусії неодмінно відбувається обмін інформацією. І більша частина інформації при щоденному спілкування передається словами, тобто по аудіальному каналу. А у строгому та бідному на жестикуляцію діловому світі процент інформації, яка передається по голосовому каналу, може сягати 90 процентів. Ці факти свідчать наскільки важливо вміти говорити так, щоб співрозмовники вас розуміли без зайвих зусиль. Ще в античні часи сформувалася ціла наука риторика, яка вивчає мистецтво красномовства. Існує думка, що не так важливо що людина говорить, як те, як вона це робить. Тому крім самих слів, які говорите варто звернути увагу і на те наскільки чітко та зрозуміло для співрозмовника ви вимовляєте ці слова. Навіть найбільший оратор приречений на невдачу своєї промови, якщо його вимова буде незрозуміла слухачам. Дикція, як і кожен набутий навик людини, може змінюватися протягом життя. А це значить, що можна занедбувати своє вміння чітко говорити, а можна його розвивати. Покращивши свою дикцію, ви не тільки станете кращим оратором, але і відчуєте впевненість у собі та підвищите свою самооцінку. Великий запас слів – це одна із умов гарної дикції. Намагайтеся зробити вашу розмову більш різноманітною, не вживайте завчені та шаблонні фрази і тоді ваш виступ складе потрібне враження на аудиторію та запам’ятається вашим слухачам надовго. Найбільшим ворогом вашої дикції є слова паразити. Слова “ну”, “значить”, “так би мовити” для того, хто їх вживає можуть бути непомітними. Нажаль, із слухачами ситуація зовсім інша: вже за кілька хвилин промови аудиторія помічає всі слова-паразити, які починають відволікати увагу слухачів від самої суті виступу. Щоб позбутися слів-паразитів візьміть собі за звичку зосереджувати увагу на тому, що ви говорите. Вправи на покращення дикції: Вправи доцільно розпочинати з артикуляційної гімнастики. Вона допоможе розвинути мовний апарат, підготувати його до виконання всіх наступних вправ на дикцію. 1) Розкривайте й закривайте рот, опускаючи нижню щелепу приблизно на два пальці, але без напруги, м’яко. Кінчик язика повинен торкатися нижніх передніх зубів. Виконайте це декілька разів підряд ( 6-8) не поспішаючи. 1) Покладіть в рот декілька горіхів та вимовляйте скоромовки, варіюючи темп від повільного до швидкого. 2) Міцно стисніть губи та пробуйте говорити так, щоб було чути та зрозуміло що саме ви говорите. ( продемонструйте) 3) Запишіть на диктофон уривок певного тексту. Послухайте що саме чує ваш співрозмовник. Навряд чи вам сподобається те, що ви почули. Записуйте до того часу, поки ваша дикція не досягне задовільного рівня. Під дикцією розуміється чітка і зрозуміла вимова всіх звуків. Це досягається за рахунок правильної артикуляції кожного звуку, і перш за все вмінню в процесі розмови вільно і досить широко відкривати рот. При погано відкритому роті звуки вимовляються ніби крізь зуби. Для розвитку рухливості м’язів нижньої щелепи та вміння досить широко відкривати рот в процесі розмови, використовуються спеціальні вправи. Вправи для збільшення рухливості нижньої щелепи: 1) Опустіть нижню щелепу так, щоб відстань між зубами була рівна ширині двох пальців. 2) На одному видосі беззвучно і протяжно вимовляйте голосні звуки. Н-д: ааааааааааааааа яяяяяяяяяяяяяяя(відстань між зубами рівна ширині двох пальців); ооооооооооооооо єєєєєєєєєєєєєєє(відстань між зубами рівна ширині одного пальця); ііііііііііііііі(рот злегка привідкритий); 3) Вимовте ці ж звуки, але голосно. 4) На одному видосі протяжно вимовте кілька голосних звуків. Слідкуйте за тим, щоб при вимові був достатньо відкритий рот. 5) Вимовляйте скоромовки, в яких є багато голосних звуків. Вправи для підвищення рухливості губ: При млявості і недостатній рухливості губ страждає чіткість і зрозумілість вимови багатьох голосних і приголосних звуків. Наприклад, для вимовляння звуків у, ю потрібно витягнути губи вперед трубочкою, для звуків о, е округлити губи, а для звуків с, з розтягнути губи в усмішці. Для тренування губ корисно виконувати такі вправи: 1) Розтягніть губи в усмішці без оголення зубів. 2) Розтягніть губи в усмішці з оголенням зубів при закритому роті. 3) Щільно зімкніть губи і витягніть їх вперед так, як при свисті. 4) Витягніть губи вперед у формі трубочки. 5) Поперемінно чергуйте витягування губ в трубочку із розтягуванням їх в усмішці. 6) Підніміть верхню губу, оголивши верхні зуби, потім опустіть нижню губу, оголивши нижні зуби. 7) Протяжно промовте голосні звуки (спочатку без голосу, але з підкресленою артикуляцією, потім з голосом): іііііі (губи розтягнуті в посмішці); оооооо (губи овалом); уууууу (губи трубочкою). 8. Вимовте приголосні звуки (спочатку беззвучно, потім з голосом): сссссс, зззззз (губи розтягнуті в посмішці); шшшшшш, жжжжжж (губи витягнуті вперед овалом). 9) Разом і протяжно скажіть кілька звуків на одному видиху: ііііуууу (губи спочатку розтягнуті, потім приймають форму трубочки); ууууіііі (губи з форми трубочки переходять у форму посмішки); оооуууіііі (округлені, трубочка, усмішка); ааааііііууууииии; ссссссшшшшш (при вимові звуку с губи розтягнуті, при ш – витягнуті вперед); ззззззжжжжж (при вимові з губи розтягнуті, при вимові ж – витягнуті вперед). 10) При щільно зімкнутих губах імітуйте вибух при вимові звуків п, б (баба, бублик, крупа, барабан, палиця). 11) Читайте в голос скоромовки та стежте при цьому за положенням губ. Вправи для розвитку м’язів язика: Язик бере активну участь в утворенні більшості звуків мови. Від його роботи багато в чому залежить виразність мови. Особливі труднощі виникають при вимові слів зі збігом приголосних, коли необхідно швидко переключити рух язика з одного положення на інше. Для зміцнення м’язів язика, поліпшення його рухливості чітко відпрацюйте наступні рухи. 1) Висуньте язик назовні і зробіть ним рухи вліво, вправо, вгору, вниз. 2) Висуньте назовні язик та зробіть кругові рухи зліва направо, потім навпаки – справа наліво. 3) При відкритому роті і злегка висунутому язику зробіть його широким, вузьким, чашечкою (кінчик і бічні краї злегка підведені). 4) Злегка піднесеним напруженим кінчиком язика “почистіть” верхні зуби з зовнішньої і внутрішньої сторони, в напрямі від внутрішньої сторони зубів до зовнішньої і навпаки. Контроль за правильністю виконання рухів здійснюйте за допомогою дзеркала. Слідкуйте, щоб всі рухи язиком виконувалися легко і вільно, без особливого напруження. 2. Методика формування дикції у молодших школярів У початковій школі формуванню дикції у молодших школярів приділяється значна увага. Вміло організована робота з текстом включає школяра в творчу працю, яка ґрунтується на прагненні вчителя розвивати емоційну сферу учня, поліпшувати її вдосконалювати культуру його почуття. Таку вимогу диктує сама специфіка художньої літератури, в якій поєднуються раціональне й чуттєве. Складний процес формування гармонійно розвиненого індивіда неможливий без удосконалення його емоційного сприймання. У дітей молодшого шкільного віку часто зустрічаються вади вимови. Безпосередня робота над усуненням недоліків вимови учнів складається з трьох етапів: 1. Постановки звука, тобто навчання правильної артикуляції (вимови) звука. 2. Закріплення або автоматизації правильної вимови. 3. Диференціації (різниці, відмінності) подібних звуків і розвитку звукового аналізу. Робота проводиться після уроків індивідуально або невеличкими групами дітей з однорідними вадами. Тривалість занять залежить від змісту роботи. Учитель садовить учня біля себе за столом перед дзеркалом і артикулює певний звук. Учень вловлює положення мовних органів, після чого намагається їх відтворити. Така робота вимагає як від дітей, так і від учителя наполегливості, терпіння і систематичності в їх здійсненні. Діти, які приходять у перший клас, уже вміють виражати словами свої думки про навколишнє, але ті вміння характеризуються крайньою бідністю. Учень першого класу може задавати питання і відповідати на запитання інших. Він уважно слухає цікавий йому твір чи цікаву йому бесіду, розуміє слухане. Та варто поставити перед ним завдання переповісти прослухане: що зрозумів, що схвилювало, чому, як перед ним повстане ряд непосильних труднощів. Причина їх у бідності мовлення, що нерідко супроводжується значними недоліками. Найхарактернішими з них є квапливість, тягучість, часті повторення слів, словосполучень, неточні інтонування або монотонність монологічного мовлення. Виразно виявляються у дітей і такі недоліки, як надмірна переривчастість, невпорядкованість думки, що також спричиняється до переривчастості, недостатня означальність, напруженість під час виступу. У більшості такі недоліки пов'язані зі станом загального розвитку. Квапливість пояснюється невмінням висловити спокійно, послідовно свою думку, сформулювати її у ході виступу, спирається не так на слова, як на почуття, і тому спішить висловитися. А це призводить до плутанини не тільки окремих звуків, а й слів чи й словосполучень, до недомовлянь окремих слів або й частини розпочатої думки, до недотримання відповідних пауз. Усувається такий недолік тренувальними вправами на вимову у сповільненому темпі з обов'язковим витримуванням певної тривалості синтаксичних і логічних пауз, а також дещо подовженою вимовою наголошених складів у словах. Вправи проводяться як індивідуально, так і залученням дитини до колективної декламації. Ефективним засобом усунення недоліку є також усний переказ, а особливо опис. Вони сприяють більш ґрунтовному розумінню змісту почутого чи прочитаного, розвивають логічне мислення, допомагають виробленню в учнів навичок зв'язного, правильного, логічно-послідовного і змістовного мовлення; збагачують словник, змушують (особливо при описі) добре оперувати лексикою, знаходити відповідні слова для опису форми, величини, кольору, призначення предмета і таким чином сприяють усуненню даного недоліку. Тягучість пояснюється неправильним мовленням, що увійшло поступово у звичку дитини. Тягучість не зв'язана з недоліками мовного апарата. Коли слухаєш розповідь учня з такими недоліками, складається враження, ніби він абияк ставиться до неї. Насправді ж це не так. Учень по-своєму знає, що і як він може сказати, і знаходить для цього відповідні слова, але звучать вони за звичкою в'яло, розпливчасто. Виправлення такого недоліку в дітей починається з роз'яснення їм суті самого недоліку, завдань правильного мовлення і вправ на пришвидшену вимову: читання вивчених напам'ять текстів (віршів, приказок, скоромовок тощо). Вправи проводяться індивідуально і за участю колективу. Найефективнішим матеріалом для індивідуальних вправ є скоромовки. Послідовність роботи над ними така: 1. Для зразка читає вчитель за всіма вимогами виразності, даючи дітям відчути місце пауз і їх тривалості, логічних наголосів, мелодики і темпу. 2. Читає учень у своєму темпі, витримуючи паузи між мовними тактами (частинами скоромовки). 3. Читає учень першу частину скоромовки кілька разів у дещо пришвидшеному темпі. Після цього — другу частину, потім першу і другу разом і так до кінця. На допомогу можна покликати іншого учня. 4. Читання цілої скоромовки з дотриманням пауз, але дещо у пришвидшеному темпі слів у мовному такті. Усі недоліки дітей так чи інакше пов'язані з недостатністю в них мовленнєвого досвіду, розвитку мовленнєвого механізму і особливо слуху. Останній лежить в основі засвоєння і розвитку усного і писемного мовлення і є тією базою, на якій будується завдання мовленнєвої культури в цілому. Особливого підходу до розвитку мовленнєвого механізму, слуху, а отже, й до усунення недоліків вимови й мовлення, вимагають підготовчий і букварний періоди, коли відповідні вправи спрямовані на розвиток у дітей здібності слухати і відповідати, відтворювати почуте, розуміти, тлумачити (пояснювати) його зміст і відтворювати вголос. Це слухання дітьми розповіді вчителя, яка має певне спрямування, виразного читання; заучування напам'ять віршів зі слів учителя, слухання коротких оповідань із трьох-чотирьох речень і відтворення їх спочатку про себе, а потім вголос по пам'яті і т. ін. З першого дня навчання дітей у школі варто привчати їх вимовляти всі звуки і слова правильно і чітко, тобто оволодіти хорошою дикцією. Звуки творяться і вимовляються мовним апаратом (губи, зуби, щелепи, язик, піднебіння, маленький язичок, дихальне горло, гортань, голосові зв'язки). Hopмальний стан мовного апарату забезпечує правильну вимову звуків, хоча іноді спостерігаються і такі факти, коли при нормальній будові мовного апарату наявні порушення дикції. Це зразок так званого «засмічення» мови в період першого формування звуків у дитини, коли батьки не стежили за певними мовними огріхами. Вони часто залишаються в школярів доти, доки вчитель не допоможе виправити ці хиби. Важливою є робота вчителя початкових класів над поліпшенням дикції учнів на уроках навчання грамоти мови під час вивчення звуків. Вправи, які рекомендуються, допоможуть перевірити і закріпити навички правильної вимови як при індивідуальній, так ї колективній роботі. Якщо учень читає не чітко, не ясно вимовляє окремі звуки чи звукосполучення, вчитель звертає па це увагу класу і може на окремих частинах тексту попрацювати колективно. До того ж дітям слід нагадувати про контроль за диханням, оскільки вони часто «ковтають» закінчення при неправильному видиху. Добре практикувати повільне поскладове читання важких чи великих слів (наприклад: карпатські, свиноферма, електрика, корабельники, громадянин, демонстрація та ін.), доки учні зможуть вимовляти їх вільно. Варто використовувати чотирирядкові вірші, скоромовки, пісні, загадки. Завжди першим повинен прочитати вчитель —дати зразок вимови важких звуків чи звукосполучень. Над кожним звуком доцільно працювати доти, доки він не звучатиме чітко, без напруження навіть при швидкій вимові у сполученні з іншими звуками. Зважаючи на індивідуальні порушення дикції в дитини, учитель добирає відповідний тренувальний матеріал. Якщо в учня спостерігається порушення вимови певного звуку, педагог деякий час працює з ним індивідуально (щодня). Важливо не поспішати з ускладненням вправ, але не варто затримувати дитину на окремих видах роботи, щоб у неї не зникло бажання працювати. У кращому випадку в школах виробляються єдині вимоги до мовного режиму, який підтримується, на будь-якому уроці і всіма вчителями. Це змушує учнів уже з 1 класу контролювати свою мову і мову товаришів. Робота вчителя над технікою мовлення учнів – це не лише виправлення «звукових» помилок, а й постійне активне підвищення їхньої розмовної культури, підготовка їх до виразного читання. Бо «кожний із звуків, який складає слово, кожний голосний і приголосний є свого роду нотою, яка займає своє місце в звуковому акорді слова і виражає, ту чи іншу частину душі, що пробивається через це слово. Ось чому й робота над удосконаленням фонетичного боку мови не може обмежуватися механічними вправами мовного апарату, але повинна спрямовуватися так, щоб навчити відчувати кожний окремий звук слова, як зброю художньої виразності» . Правильна літературна вимова вимагає чіткої дикції та неухильного дотримання правил орфоепії. Формування вимовних навичок у дитини здійснюється в процесі наслідування і проходить кілька етапів. У ранньому віці в результаті послідовного засвоєння комплексів рухів таких органів мовного апарату, як дихальне горло, голосові зв'язки, язик, нижня щелепа, губи та піднебіння, у дітей розпочинає формуватися звуковимова. Усі компоненти рухів координуються зі слуховими враженнями та уявленнями. Поступово між окремими слуховими уявленнями про звуки мовлення і відповідними артикуляційними рухами встановлюються тісні взаємозв'язки. При цьому слід пам'ятати, що формуючись у процесі наслідування, вимовні навички дітей раннього віку ґрунтуються на неусвідомленій основі. Вони підпорядковані процесу безпосереднього пізнання речей і явищ навколишнього світу. Раннє розуміння дитиною слів базується не на фонемному звучанні, а на загальному сприйнятті ритміко-мелодійної структури слова чи фрази. А тому навіть окремі погрішності у вимові при збереженні загальної ритміко-мелодійної структури слова (кількості складів, наголосу) не впливають істотно на розуміння його змісту. На наступних стадіях оволодіння мовленням у процесі наслідування дитина засвоює вимовні особливості і фонетичну систему літературної мови (чи діалекту) тих носіїв мовлення, з якими вона повсякденно спілкується. Прийшовши до школи, дитина повністю володіє сформованими вимовними навичками, які виявляються у вимовлянні окремих звуків (голосних та приголосних), їхніх сполучень, окремих граматичних форм, у способах наголошування слів. Сформовані в процесі неусвідомленого наслідування, вимовні навички дошкільників не завжди відображають орфоепічні норми даної мови. Тому з початком шкільного навчання виникає необхідність приводити вимовні навички окремих дітей у відповідність з орфоепічними нормами літературного мовлення. На уроці вчитель ставить завдання — створити максимальну кількість мовних ситуацій і, насамперед, спеціально дібраних вправ для закріплення цих зв'язків і подолання явищ інтерференції (змішування умінь і навичок, сформованих, наприклад, українською літературною мовою і діалектом). Ці явища, за даними психологічних досліджень, активно виявляються на етапі формування нових навичок. Слід брати до уваги, що в процесі переучування особливо важливо мотивувати навчальні дії школярів, забезпечити їхнє свідоме ставлення до роботи, пов'язаної з виробленням правильної вимовної навички на місці неправильної. Оволодіння правильним усним мовленням — процес, який складається з активних дій дитини: фізичних рухів мовних органів (зовнішні дії) та зусиль інтелектуально-емоційних (внутрішні дії). Із багатьох дій, які учень виконує на уроці в процесі мовного спілкування з учителем та з товаришами по навчанню, виділяються ті, без яких дикцію сформувати неможливо: 1) активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення – фізичні рухи м'язів мовного апарату; напруження слухових органів); 2) розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамовною реальністю; постійне зіставлення власної вимови із зразками орфоепічно правильного мовлення (робота фізіологічного апарату мислення); 3) запам'ятовування (робота пам'яті. Наведені компоненти процесу формування в учнів дикції свідчать, що, крім механічних дій, які ґрунтуються на наслідуванні, для цього процесу обов'язковими є і розумові операції (дії). На цій основі процес формування дикції не може протікати стихійно, він має організовуватися як навчальний, педагогічно спрямований. Метою розвитку дикції на уроках в початкових класах є свідоме засвоєння учнями основних орфоепічних норм та практичне володіння ними в мовній практиці. Робота над дикцією в початковій школі найчастіше будується з опорою на методи і прийоми, в основі яких лежить наслідування. Однак ці прийоми, пасивні за своїм характером, не завжди є результативними. Тому, при всій важливості імітаційного прийому (наслідування), якщо його застосовувати тільки в «чистому» вигляді, успіху можна досягти лише за умови тривалого тренування. В окремих випадках він взагалі не дає істотних наслідків. Тому в результаті учень не набуває вміння вільно керувати своїм мовним апаратом для усвідомленого творення засвоюваного звука, щоб при необхідності коригувати його діяльність. Відомо, що вимовні навички дошкільників, сформовані в дитинстві у процесі наслідування, є такими, що недостатньо піддаються управлінню; вони малорухливі, негнучкі. Якщо ж і в шкільному навчанні закріплювати цю форму оволодіння мовленням, то вона може виявити гальмуючий вплив на засвоєння граматики і правопису. Тому навички мовлення, сформовані тільки з опорою на імітацію, без належного осмислення, не можуть стати свідомо контрольованими. Особливо це стосується випадків, коли навчання здійснюється в умовах місцевих говорів. У формуванні в учнів навичок самоконтролю за вимовою важливу роль відіграє мотиваційний фактор. Для досягнення успіху необхідно викликати в дітей зацікавленість артикуляційно-слуховими вправами, допомогти їм усвідомити необхідність їхнього виконання, прищепити смак до таких занять, що значною мірою сприяє загостренню дитячої спостережливості, удосконаленню мовного слуху. Мотивація навчальної діяльності, внесення до неї ігрових ситуацій з елементами спостереження забезпечують появу в дітей почуття задоволення від кожної маленької перемоги над собою, від усвідомленого вміння вільно керувати мовними органами, від здатності виконувати різноманітні дії з новими для них матеріальними одиницями — звуками. Усвідомлюючи мету своїх навчальних дій під час занять над звуковимовою, дитина не просто механічно повторює зразок мовлення вчителя, а відчуває, усвідомлює, що вона пізнає процес вимови і на основі пізнання навчається правильно говорити. Тільки в результаті багаторазових вправлянь у вимовлянні ступінь самоконтролю за роботою мовних органів поступово знижується, а орфоепічна навичка при цьому автоматизується, удосконалюється. Отже, використання прийомів свідомого артикулювання та порівняння мовленнєвих одиниць дає можливість учителеві здійснити перехід від конкретних мовних дій та операцій фонетико-орфоепічного характеру, виконуваних школярами, до розумових операцій (зіставлення, протиставлення, аналізу, синтезу, класифікації) з наступним абстрагуванням, узагальненням явищ, висновками про закономірності у вимові та написанні, що існують у мові. Організація навчальної діяльності в такий спосіб сприяє формуванню дикції у молодших школярів. 3. Вправи на артикуляцію голосних та приголосних звуків. Мотивація доцільності вивчення тих чи інших предметів або тем, безперечно, є складовою будь-якого педагогічного обгрунтування. Та все ж, здається, немає нагальної потреби в глибокому поясненні, чому майбутнім теле-, радіожурналістам, дипломатам, філологам, вчителям та багатьом іншим фахівцям необхідно приділити пильну увагу роботі з артикуляції голосних і приголосних звуків української мови. Мабуть, виникає цілком закономірна потреба нагадати суть артикуляції, знайти чи дати їй визначення. Цього вимагає від нас логіка насамперед задля того, щоб унеможливити в подальшій роботі різночитання ключового поняття "артикуляція". Давайте пригадаємо, що таке артикуляція? При вивченні якої дисципліни, ви розглядали вже це поняття, аналізували його? Отже, артикуляція (від лат. Articulus - розділ, Articulacio - розчленування, Аrticulare - розділяти) - це система положень, рухів та дій рухливих частин мовного апарату, за допомогою якої утворюється членороздільна, чітка вимова звуків у мовленнєвому потоці. Творення людиною будь-якого звуку відбувається лише за умови певного положення язика, губів, нижньої щелепи, гортані тощо. Напевно, тому артикуляцію розглядають ще і як спосіб вимовляння мовцями всіх звуків у процесі мовлення, і як передумову правильного звукотворення. Це цілком справедливо, але потрібно було б розмежувати деякі поняття задля того, щоб уникнути плутанини. Так, відразу слід звернути увагу на те, що артикуляція і вимова не є те саме, оскільки вимова, окрім артикуляції, містить у собі ще й нормативність власне вимови, наголошення (орфоепії). Кожній мові притаманна своя система артикуляції, свій спосіб членороздільного вимовляння звуків. Тому цілком закономірним явищем є те, що одна й та сама літера в різних мовах має різне звучання, наприклад, звук "І" має різну артикуляцію, отже й різне звучання в різних мовах світу. На якість останнього впливають і фонетична система, притаманна тій чи іншій мові, і типові положення рухливих частин мовного апарату, що властиві їй та визнаються нею відповідними нормі, і емоційна забарвленість мовлення та багато інших чинників. Отже, артикуляція - це робота рухливих частин мовного апарату, це спосіб вимови звуків у процесі мовлення, який певною мірою зумовлює якість вимови, зокрема таких її складових, як чіткість, певність, активність, членороздільність, виразність. Вимова голосних і приголосних звуків української мови має тенденцію до вертикальної артикуляції, яка утворюється шляхом округлення, передусім, голосних звуків. За положенням губів, вони всі так чи інакше наближені до "кола" (звук "О"). Навіть голосний "І" має помітне вертикальне оформлення, на відміну від російської мови, в якій він так само, як й інші звуки артикулюється горизонтальним положенням губів. Розглянемо, як саме в українській мові артикулюються голосні звуки. А - чистий голосний заднього ряду, низького піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа відчутно опускається, розімкнення рота сягає відстані, не меншої двох пальців, покладених один на одного. Губи притиснені до зубів, активної участі в артикуляції не беруть. Водночас тенденція наближення до "кола" є цілком помітною. О - голосний звук заднього ряду, середнього ступеня піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа опущена трошки менше ніж при артикуляції голосного "А". Губи активні, витягнуті вперед, округлені. Це один із найтиповіших голосних звуків української мови, який завжди залишається собою, ніколи не змінюється на "А", як, наприклад, у російській мові. Він зручний для співу, дозволяє легко округлити звук і завдяки простоті артикуляції "О" зробити його природним і водночас окультуреним. Напевно, зокрема і ним твориться невмируща слава мелодійності й чарівності нашої солов'їної мови. У - голосний заднього ряду, високого ступеня піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа опущена ще менше ніж при артикуляції голосного "О". Е - голосний переднього ряду, низького ступеня піднесення спинки язика. Губи притиснені, але краї відірвані від зубів, значної активності не виявляють. Під час вимови нижня щелепа опускається. И - голосний переднього ряду, підвищеного середнього ступеня піднесення спинки язика. Губи під час вимови притиснені, але краї відірвані від зубів. Рот розкритий, але трошки округлений, відстань між зубами не більша кінчика мізинного пальця. Нижня щелепа опускається трошки менше ніж при артикуляції голосного "Е". І - голосний переднього ряду, високого піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа ледве опускається (ще менше ніж при артикуляції "И"). Губи притиснені, але краї відірвані від зубів, ледве помітно округлені. Є - йотований (з додатком "Й"), пом'якшений голосний переднього ряду середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння в районі задньої стінки передніх верхніх зубів, завдяки чому, власне, і відбувається йотування. Губи під час вимови притиснені, але краї відірвані від зубів. Рот розкритий на відстані кінчика мізинного пальця. Ї - йотований голосний переднього ряду, середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння в районі задньої стінки передніх верхніх зубів. Губи під час вимови притиснені, але краї відірвані від зубів. Рот розкритий на відстані кінчика мізинного пальця. Ю - йотований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння в районі задньої стінки передніх верхніх зубів. Губи активні під час вимови, відірвані від зубів і витягнуті вперед, як при артикуляції "У". Я - йотований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння в районі задньої стінки передніх верхніх зубів. Нижня щелепа відчутно опускається. Губи притиснені до зубів, активної участі в артикуляції не беруть. Для формування правильної артикуляції голосних звуків української мови необхідно проводити методично вивірений артикуляційний тренінг. Для цього пропонується кілька варіантів табличок голосних:
1 2
|